Груз, який зруйнував мій шлюб
Ольга прощупала в кишені халата маленьку оксамитову коробочку й стиснула її у долоні. Серце калатало так, ніби ось-ось вискочить з грудей. За стіною лунав одноманітний гул телебачення – Олексій дивився вечірні новини, як це робив щодня впродовж двадцяти семи років їхнього спільного життя.
«Олю, чай будеш?» – гукав чоловік із вітальні.
«Зараз, – відповіла вона, не розтискаючи пальців. – Давай закінчу.»
Вона стояла біля кухонного вікна й дивилася на двір, де сусідські дітлахи ганяли м’яча між машинами. Звичайний буденний пейзаж, але сьогодні він здавався останнім.
Коробочка в кишені пекла долоню. Всередині лежали золоті гудзики з маленькими діамантами – подарунок, який вона готувала Олексію на річницю вже три місяці. Відкладала з кожної зарплати, економила на всьому – навіть на своїх косметиці та ліках. Хотіла зробити чоловікові радість, показати, як він їй дорогий.
Але учора все змінилося.
«Ти йдеш чи як? – нетерпляче покликав Олексій. – Вже передача почалася.»
Ольга глибоко зітхнула й пішла у вітальню. Чоловік сидів у своєму улюбленому кріслі, у поношеній футболці та домашніх штанах. На столику стояли дві чашки чаю, лежала розгорнута газета.
«А пам’ятаєш Світку Шевченко з нашого класу?» – запитав він, не відводячи погляду від екрана.
Ольга завмерла з чашкою в руках. Про цю саму Світку вона думала всю ніч.
«Пам’ятаю, – обережно відповіла вона. – А що?»
«Та зустрів її сьогодні біля крамниці. Каже, нещодавно розлучилася. Чоловік кинув її заради якоїсь молодшої. Уяви, після тридцяти років шлюбу?»
Ольга поставила чашку на стіл. Руки тремтіли.
«І що вона тепер робить?»
«Живе сама в однокімнатній, десь прибиральницею підробляє. Шкода її, звичайно. Гарна дівчина була в школі.»
Олексій похитав головою й переключив канал.
Ольга мовчала. Не могла сказати, що бачила їхню зустріч власними очима. Що стояла в сусідньому ряду між полицями й чула кожне слово. Що бачила, як Олексій обіймав Світку, як вона притулилася до нього, як вони домовилися зустрітися завтра ввечері.
«Олю, чого ти така мовчазна? – Олексій нарешті подивився на неї. – Захворіла чи що?»
«Ні, все добре, – спробувала посміхнутися. – Просто втомилася сьогодні. На роботі аврал.»
«Ну, лягай раніше тоді.»
Він знову повернувся до телевізора. Ольга підвелася й пішла на кухню, ніби мити посуд. Коробочка в кишені раптом здалася важкою, як камінь.
Вона згадала, як три місяці тому побачила ці гудзики у вітрині ювелірного магазину. Як довго розглядала їх, уявляючи, як зрадіє Олексій. ВінОльга подивилася на коробочку, закрила її та тихо промовила: «І от так все закінчилося.»
