Подарунок із присмаком болю
Вони вечеряли на кухні — Марічка та її чоловік, Богдан. Вечір був тихим, із вікна потягнуло прохолодою ранньої осені, а чайник на плиті вже починав охолоджуватись. Раптом задзвонив телефон. Богдан глянув на екран — незнайомий номер.
— Цікаво, кому я знадобився так пізно? — проворчав він.
— Відповіси — дізнаєшся, — посміхнулась Марічка, не приділяючи цьому значення.
Богдан підвівся і вийшов у коридор. Через кілька хвилин він повернувся — блідий, з пустим поглядом, наче побачив щось таке, що не вкладалось у межі звичайного.
— Що з тобою, Богдане? — схвильовано піднялась Марічка. — Ти ніби привида побачив!
— Мариш… У мене є донька. І я маю її забрати…
Колись у нього справді була сім’я. Тетяна, його перша дружина, народила йому донечку — Софійку. Але вже через два роки після народження дитини шлюб розвалився. Тетяна постійно сварилась, докоряла йому за все: за те, що мало заробляє, що не приділяє їй уваги, що «нічого не робить».
Він намагався. Заради доньки, заради сім’ї. Багато хто казав: може, в Тетяни — післяпологова депресія. Треба звернутись до лікаря. Але Богдан знав: Тетяна такою була й до народження Софійки. Просто тепер стало ще гірше.
Вона не посміхалась. Ніколи. І коли грала з донечкою — це була не турбота, а обов’язок. Усе всередині Богдана стискалось, коли він це бачив.
Коли в розпачі він запропонував Тетяні звернутись до психолога, вона вибухнула:
— Я що, божевільна за твоїми мірками?!
Це стало останньою краплею. Він подав на розлучення. А Тетяна, ніби помстившись, вивезла доньку в інше місто. Адреси не залишила. На аліменти не подавала. Зникла.
Він намагався шукати. Але спогади про розмови з колишньою дружиною були настільки важкими, що в якийсь момент він здался. Повірив, що доньці буде краще з матір’ю. Навіть не уявляв, наскільки помилявся…
Тетяна не пробачила. Ні його, ні життя. Злоба, яку вона носила в собі, з часом отруїла все. І доньку теж.
Софійка росла в домі, де не було ні свят, ні обіймів, ні радості. Про День народження вперше почула в садочку.
— Мамо, у Іваська сьогодні День народження! Йому подарували машинку! А мені подарують?
— Ні, — різко відповіла Тетяна. — Це я тебе народжувала. Мені святкувати. Більше таких дурниць не питай.
Миколая не відзначали. Сміятися було заборонено. Цукерки — розкіш. Навіть мультики не схвалювались. Життя було сірим, напруженим, і ніхто не знав, що маленька Софійка потай мріє: коли виросте — купить собі цілий пакет цукерок.
Сусіди уникали Тетяну. Її не любили, боялись. Говорили: «У ній щось не так». І, як виявилось, були праві.
Одного разу Тетяні стало зле. Вона не вірила лікарям і викликала «швидку» надто пізно. Її забрали, нічого не обіцяючи. Перед від’їздом вона передала сусідці ім’я батька Софійки, його прізвище і місто.
Софійка залишилась у тієї жінки. Тиха, замкнена, вона не зрозуміла, що мама більше не повернеться.
Опека швидко знайшла Богдана. Той вже півроку був одружений із Марічкою. Коли він почув, що у нього залишилась донька, яку можна забрати, не вагався жодної хвилини.
— Я поїду. Я повинен її повернути, — сказав він Марічці.
— Звісно. Я поїду з тобою, якщо захочеш. Або залишусь, якщо треба. Але ти маєш бути з нею.
Софійка не пам’ятала батька. І боялась — раптом буде гірше, ніж із мамою? Але коли у двері увійшов Богдан, не сам, а з величезним плюшевим ведмедиком і пакетом цукерок, її очі спалахнули.
Солодощі. Тепло. Добро. Її маленьке серце вирішило: погана людина не приніс би цукерок.
Поки вона гралась із новою іграшкою, сусідка розповідала про покійну Тетяну. Богдан слухав, стискаючи кулаки. У грудях стояв ком. Господи, чому я здався? Чому не боровся?
Через кілька днів усі документи були оформлені. Софійка переїхала до батька. Наступного дня Богдан завів розмову за сніданком:
— У тебе скоро День народження. Що б ти хотіла в подарунок?
Дівчинка зніяковіла.
— Не знаю. У мене ніколи не було подарунків. Ми не святкували…
Він випустив ложку з рук.
— Як це? Чому?
— Мама казала, що я не заслужила. Це не моя заслуга — що я народилась.
Богдан підвівся з-за столу, мовчки вийшов. Марічка пішла за ним. Він стояв на кухні, схилившись над столом, обличчя сховав у долонях.
— Вона просила у мене… просто цукерок. Цукерок, Мариш! Те, що в дітей завжди має бути. Господи, як я допустив таке?..
— Не кари себе. Головне, що тепер вона вдома. З тобою. З нами, — прошепотіла Марічка і обняла його. —Минуло кілька років, і тепер у маленькому будиночку, де колись було так багато болю, лунав сміх уже двох діточок – Софійки та її молодшого братика, якого вони всі разом навчили любити.
