Так було, здається, минулої осені. А може, й раніше час тепер злиняв у памяті, як ті шпалери з тієї фатальної квартири…
Ганно! Ганнусю, ти де заблукала?! гукав із вітальні Микола Петрович. Іди швидше! Справа термінова!
Іду вже! озвалася Ганна Михайлівліна, висушуючи руки об фартух. Що таке? Пожежа?
Та ні! Краще! Набагато краще! чоловік підскочив до неї, узяв за лікті. Слухай уважно! Памятаєш Петровича, мого колишнього начальника? Того, що торік на пенсію пішов?
А як же. А що з ним? Ганна насторожилась. Коли Микола так хвилювався, це щось недобре віщувало.
Дзвонив щойно! Уявляєш, продає трикімнатну у самому центрі! А нам пропонує! Майже дарма, Ганнусю! Каже, віддасть за піввартості, бо я йому колись посадив племінника. Памятаєш?
Ганна повільно сіла в крісло. Думки закрутилися млином, немов сухе листя по осіні.
Миколо, яка квартира? Де ж нам стільки грошей знайти?
Ось тут-то й сенс! Микола присів на підлокітник, мова його забігла наперед. Петрович каже, можна в розстрочку! Маленькими сумами платити, йому не поспішати. Сам він до доньки в село збирається, міським володіти не потрва. Уявляєш, Ганно? Усю дорогу в цій двушці тіснилися, а тут такий шанс!
Миколо, постривай… Ганна потерла скроні. Навіщо нам трикімнатна? Діти вже дорослі, живуть окремо. Нам і тут простору замало не здається.
Як навіщо?! Микола схопився на ноги, заходив кімнатою. Ганно, ж ти розумна жінка! Онуки приїжджатимуть де їх розміщувати? А коли ми постаріємо, може, діти до нас переїдуть, щоб доглядати. Або доглядальницю наймемо їй теж кімната потрібна!
Ганна мовчки дивилася на чоловіка. Тридцять років подружжя, а він усе той самий мрійник. Заввади завжди йому здається, що велике щастя ось-ось покажеться, лише руку простягни.
А скільки грошей треба? обережно запитала вона.
Ну, перший внесок невеликий, десь сто двадцять тисяч. А далі щомісяця по двадцять тисяч віддаватимемо.
Сто двадцять тисяч?! Ганна мало з місця не зірвалася. Миколо, ти з глузду з’їхав! Звідки в нас такі гроші?!
А ось тут, Ганнусю, я все обдумав, Микола сів поруч, узяв її за руки. Памятаєш, мама мені на останок бабусине кільце віддала? Те саме, з рубіном? Я його оцінював якраз чотириста тисяч коштує! Продамо і грошей вистачить!
Ганна рвонула руки.
Кільце?! Миколо Петровичу, що ти несеш?! Це ж спогад про твою матір! Вона тобі його перед дорогою вічною вручала!
Ну й що? Микола знизав плечима. Мама Маруся хотіла, щоб ми добре жили. Ось і заживемо! В центрі міста, у великій квартирі!
А якщо не витягнемо платежі? Якщо пригода яка? Захворіємо, роботу втратимо?
Нічого не станеться! відмахнувся чоловік. Ганно, це ж ш
Та нова хата, що мала бути щастям, перетворилася на щоденне ярмо, а надії на краще життя розтрощилися об нестерпну реальність боргів і самоти.
