Ось історія, перефразована та адаптована до українського колориту:
**«Подарунок від свекрухи на весілля: коли краще б взагалі нічого не дарували»**
Оксана та Юрій готувалися до весілля. Свято вже розкручувалося на повну, коли ведучий оголосив: час дарувати подарунки. Першими привітали молодих батьки нареченої. Потім до них підійшла мати Юрка, Надія Василівна. У руках у неї була величезна коробка, перев’язана яскраво-блакитною стрічкою.
— Оце так! Цікаво, що там? — схвильовано прошепотіла Оксана на вухо Юркові.
— Хіба я знаю. Мама тримала в таємниці, — знизав плечима наречений.
Вирішили розпаковувати дарунки лише наступного дня, коли трохи затихне весільний шторм. Оксана запропонувала почати саме з коробки від свекрухи. Розв’язавши стрічку та знявши кришку, вони зазирнули всередину… і завмерли від подиву.
Оксана давно помічала за Юрком одну дивну звичку: він ніколи без дозволу не брав навіть дрібнички.
— Можна доїсти останню цукерку? — несміливо запитував він, показуючи на вазочку з одиначкою карамелькою.
— Та бери! — дивувалася Оксана. — Навіщо питати?
— Так звик, — посміхався Юрко, швидко розгортаючи фантик.
Лише через кілька місяців вона зрозуміла, звідки у майбутнього чоловіка така сором’язливість.
Коли Юрко запросив її познайомитися з батьками — Надією Василівною і Михайлом Івановичем, спочатку свекруха здалася Оксані привітною жінкою. Але перше враження швидко розвіялося, коли Надія Василівна запросила їх до столу.
Перед гостями поставили дві тарілки, у які господиня поклала по дві ложки картоплі та крихітну котлетку. Юрко швидко спорожнив свою і, понизивши голос, несміливо попросив добавки.
— Та скільки можна їсти! Ти ж як не в себе! — гучно скрикнула Надія Василівна, чим приголомшила Оксану.
А коли добавки попросив Михайло Іванович, свекруха з радістю наклала йому повну тарілку. Оксана ледве доїла свою порцію, шокована такою явною, несправедливою нерівністю.
Пізніше, під час підготовки до весілля, Надія Василівна показала себе ще яскравіше. Їй не подобалось абсолютно все: кільця, ресторан, меню.
— Нащо такі витрати?! Можна було знайти дешевше! — лаяла вона, не криючи докору.
Перша не витримала Оксана.
— Давайте ми самі вирішимо! — спалахувала вона. — Це наші гроші й наш вибір!
Ображена Надія Василівна перестала дзвонити і навіть погрожувала не прийти на весілля.
За два дні до свята Михайло Іванович сам приїхав до молодих.
— Сину, допоможи мені з подарунком, — попросив він, ведучи Юрка до машини.
Виявилося, батько сам купив для них пральну машину — щоб не залежати від примх дружини. Зізнався, що вони з Надією Василівною посварилися: вона вважала навіть подарунок власному синові занадто розтратним.
У день весілля Надія Василівна таки з’явилася — у розкішній сукні, на таксі. Поводилася чемно, вручила ту саму коробку з блакитною стрічкою, а потім зникла у весільному галасі.
Наступного ранку Оксана з Юрком нетерпляче розгорнули подарунок. Очікування змінилося розчаруванням.
— Рушники? — невіруче пробурчала Оксана, витягаючи перший.
— І шкарпетки, — важко зітхнув Юрко, піднімаючи дві пари махрових носочків. — Тато мав рацію… Мама подарувала перше, що під руку потрапило. Навіть не віриться, що вона стала такою скупою. Краще б взагалі без подарунка прийшла.
Але на цьому історія не закінчилася. Через кілька днів Надія Василівна подзвонила синові, щоб… дізнатися, хто і що подарував молодятам.
— Ну, розповідай! Що теща подарувала? А дядько Іван? А подружки Оксани що принесли? — допитувалася вона.
Не бажаючи обговорювати чужі дарунки, Юрко відрізав:
— Мам, це не твоя справа. Нам з Оксаною усе подобається. — І поклав слухавку, вперше в житті не відчуваючи ні грама провини.
Житня мудрість проста: доброту не виміряти вартістю подарунка. Але повага, як і любов, виявляються у дрібницях. А ось їх у Надії Василівни, на жаль, не лишилося.
