Я розповім вам про те, як на нашій українській землі, у селі Ковалівка, живе дівчина Зоряна Ковальчук, її мати Ганна та бабуся Марфа. Вже девятнадцять років вона мешкає разом з ними, мріючи колинебудь зустріти Богдана Гончара, хлопця, якого полюбила ще в дитинстві. Коли згадує того сусідського хлопця, старшого її на пять років, у серці лунає тихий шепіт:
Було б чудово, якби Богдан раптом завітав до нашого села. Але, на жаль, три роки тому його бабуся померла, а я тоді ще доглядала її
Після закінчення девятого класу Зоряна вступила у районний медичний коледж, і коли вийшла, працювала фельдшером у місцевому медичному пункті. Часто вона ставила собі запитання:
Що таке жіське щастя? І чи взагалі воно існує? Ми живемо в чисто жіночій родині, а що ж насправді радіє мамі? Мабуть, і вона не знає, що таке щастя. Бо вона розповідала, як її чоловік, якого я в очі не бачила, дізнавшись про її вагітність, швидко зник. А моя бабуся Марфа, добра й ласкава, виховувала двох дочка сама, бо рано залишилася вдовою.
Зоряна лікує односельчан, хоч ще молода, і робить усе акуратно: колє інєкції, вимірює тиск, ввічлива й добра до пацієнтів, тому її поважають, бо вона наш, сільський фельдшер. З дитинства вона мріяла стати лікарем, лікувала кішок, собак, підручним зеленим, сама собі обробляла дрібні порізи й подряпини.
Ось сьогодні, повертаючись із пункту, задумалась про Богдана.
Чому я постійно думаю про нього? крикнула собі Зоряна, можливо, вже одружений, може, має безліч дітей, і ніколи не дізнається, що я його кохала з тринадцяти років.
Востаннє він приїхав на похорони своєї бабусі, але майже не говорив ні з ким. Він був зі своєю мамою, що виглядала втомленою, опираючись на руку сина.
Зима вже зайняла свої права, новорічні свята пройшли, лютневий холод підходить до кінця. Мати Зоряни працює поштарем, а бабуся постійно вдома пече ароматні пиріжки, ліпить вареники та пельмені.
Обертаючи стежку до дому, вона кинуло погляд на сусідський будинок, ключ від якого колись передала їй бабуся Марфа, коли доглядала її. Після сильних снігових бур то й сама розчистувала шлях, сподіваючись, що Богдан приїде, та
Привіт, бабусю, а мама де? Має бути вже вдома, спитала онучка.
Приходила, та пішла навідатися до Марії, подруги, що захворіла. Скоро прийде, мед їй привезла. А ти сядь за стіл, накормлю. Ставай теплішою, лагідно мовила бабуся Марфа.
Та, бабусю, голодна, а ще й мороз сьогодні, скоро весна, а зима не хоче відходити, засміялася Зоряна, нічого, весна прийде і прогоне зиму, швидко вона збере свої валізи й полетить у холодні краї, я ж люблю весну.
Зоряна зайшла в свою крихку кімнатку, лягла на ліжко і знову згадала Богдана. Одного разу, коли йому було семнадцять, він допомагав дідові Семену Ющуку підкривати дах під час літніх канікул. Повертаючись, він невдало обернувся і майже впав, та дід вчасно схопив його за руку. Тоді Богдан порізав ногу гострим цвяхом. Зоряна бачила це зі свого подвіря, схопила бинт і зеленку, влетіла у двір сусідів, де Богдан сидів, стискаючи ногу, а бабуся хлопала себе по боках, стогнучи.
Болить, Богдане? Я одразу оброблю і перевяжу рану, вимагала дівчина, дивлячись на нього здивовано.
Ой, ти ж справжній лікар, морщачися, сказав він.
Не хвилюйся, підказала бабуся, з дитинства вона всіх лікує, як справжній медик.
Зоряна оглянула рану, підбіла:
Нічого страшного, рана не глибока, швидко підправлю, і, обробляючи, постійно питала: Тобі не боляче?
У її синіх очах було стільки співчуття, що вона могла розплакатися від жалю. Богдан подивився на ті очі і усміхнувся.
Не переживай, зовсім не боляче, терпеливо чекав, поки вона перевʼязала ногу. Тоді йому запамяталися ті блакитні очі, коли йому було лиш дванадцять.
Коли Богдан повернувся з армії, побачивши мати, вона була блідою, губи сухими. Він не міг сховати сліз, сидячи поруч. Мати плакала від щастя, що її син повернувся, і тепер нічого її не лякає.
Слава Богу, синку, ти повернувся, тепер я можу спокійно померти, шепотіла вона.
Мамо, не кажи такі слова, я обіцяю допомагати тобі у всьому, відповів Богдан.
Він був дійсно хороший син: робив уколи, масажував ноги, піклувався про слабке серце матері. Працював, і мріяв поставити маму на ноги, і це йому вдавалося. Через деякий час мати оживилася, робила справи по дому, і найголовніше частіше згадувала дім у селі.
Ех, сину, як добре було б жити в селі, не спускатися з четвертого поверху, а просто поставити стілець на ганку і насолоджуватись чистим повітрям, заведу курчат, мріяла вона.
Богдан вирішив поїхати в село і зібрався в суботу. Він розумів, що їхати зимою в давно покинутий будинок дурно, та все ж пообіцяв матері, що в вихідний приїде і роздивиться обстановку. Очі матері засяяли, вона раділа. Хоча думав, що мрія матері ілюзія, адже там жити, мабуть, неможливо, проте їхати треба.
Вийшовши з автобуса, Богдан здивувався: широкою тракторною дорогою вела прямо до будинку бабусі. Ось і будинок, куди раніше бивав щороку і куди не хочеться утікати.
Навряд чи доведеться пробиратись по колінах у снігу, подумав він, і одразу здивувався.
Невелика стежка була розчиста до калитки, далі до ґанку, а на ґанку три сходинки, також без снігу, на якій стояв старенький вінок.
Хто ж тут чистить дорогу? А може, вже хтось оселився в будинку? задумався.
Вікна були вкриті легкими шторками, які бабуся Марфа сама вишивала на швейній машинці. Вона любила дивитися у вікно і ніколи їх не закривала. Богдан піднявся на ґанок, дістав ключ з кишені, відчинив замок. І раптом почув за спиною веселий дівочий голос:
Привіт, давно тебе тут не було, а я чекала, відчувала, що ти колись приїдеш.
Богдан злякався, повернувся, майже впав з ґанку. Перед ним стояла красива дівчина в дублянці та пухнастій білій шапці, очі яскраво сині, на щоках румяна. Вона усміхалася.
Не впізнала мене? Я внучка Марфи згадуй.
Він згадав ту дівчину, що лікувала його рану і не пустила нікого до нього. Очі красиві, а імя зникло з памяті.
Я Зоряна, а ти що, зовсім мене не памятаєш?
Зоряно, звичайно, Зоряно, сполохався Богдан, памятаю, ти лікувала мені ногу тоді була ще маленька, косички до плечей, світлі і кумедні.
Тож ти памятаєш мене?
Дівчина засміялася щасливо, а Богдан не міг відвести очей, також усміхнувся.
Я тут часом прибираю сніг, чекаю на тебе, розповідала Зоряна, так багато хочу тобі сказати. Ходімо до мене, напою чай з вишневим варенням, мами і бабусі будуть раді. Потім разом підемо до будинку, ти ще встигнеш.
Богдан сидів у будинку Зоряни, пив чай, смакуючи вишневе варення, уважно слухав її. Бабуся та мати зайшли в кімнату після радості зустрічі.
Твоя бабуся останнім часом сильно хворіла, і я не хотіла вас турбувати, розповіла Зоряна, я приходила до неї, доглядала, годувала. Я з дитинства хотіла стати медиком, а зараз працюю фельдшером у пункті.
Я памятаю, як ти лікувала мені ногу, посміявся Богдан, так серйозно, аж шраму не залишила.
Ой, давай, відмахнулася вона, просто дуже за тебе переживала, я ж з дитинства закохана в тебе Ой, вона схилилася, прикривши рот рукою, не очікувала, що так вийде.
Богдан був вражений.
Ти була тоді худенькою дівчиною, та я поважав тебе, коли побачив, як ти лікуєш, сказав він, хоч і знав, що вона щойно зізналася у почуттях.
Зоряна зібралась і простягла ключ від будинку його бабусі.
Ось, твоя бабуся дала його мені, коли вже лягла, і ключ залишився у мене. Вона казала, що ти все одно приїдеш, можеш навіть залишитися, вона знову схилила очі.
Нехай ключ залишиться у тебе, сказав Богдан, а зараз підемо до будинку.
Вони зайшли до будинку, Богдан був вражений чистотою і порядком, ніби бабуся тільки-но вийшла. Він зрозумів, кому належить ця доброта, і з вдячністю глянув на Зоряну.
Зоряно, мені треба їхати додому, я обіцяю повернутись, привезу маму, їй потрібне це чисте повітря. Приведу будинок у порядок, а ти чекай мене. Я точно повернуся. Твої яскраві очі не дадуть спокою, сказав він, а її серце стрибало від радості.
Богдан зрозумів, що хоче повернутись сюди, доторкнутись поглядом і відчути щастя, і вже без цієї дівчини йому не уявлятись життя.
Як добре, що Зоряна не вийшла заміж, як добре, що я приїхав, думав він, коли Зоряна провожала його на автобус, хотілося сміятись і співати.
Скочивши в автобус, він вигукнув:
Бабуся була права, я повернусь сюди і нікого тебе не віддам.
Зоряна йшла додому з посмішкою, тепер вона точно знала, що таке жіське щастя.
