Того вечора я поверталася додому і як завжди вирішила зайти до найближчого магазину. Найближчого біля мого дому. Адже туди завозили найсмачнішу випічку. Правда її завозили зранку, але продавчиня мене знала і тому кожного дня залишала для мене два круасани з шоколадом, дві ватрушки і коробку еклерів. Мої діти та чоловік їх просто обожнюють.
Та от, зайшла до магазину і побачила старенького дідуся у великих окулярах, який ледь робив крок вперед, опираючись на свою палочку. Він підходив до стелажів, брав вільною рукою потрібний продукт і намагався розгледіти дату його виробництва чи кінцеву дату його споживання. Тоді клав до свого візочка і рухався далі.
Не знаю, як у нього виходило опираючись на свою палочку ще й везти візочок.
Рухи того дідуся були повільними, але чимось заворожували.
Я мимоволі слідувала і спостерігала. Пізніше я набирала до свого кошика ще овочів і фруктів і ми розговорилися з цим дідусем.
Виявилося, що він живе у сусідньому будинку. Йому нещодавно прооперували ногу, тому він пересувається із допоміжним засобом.
Все б нічого, якби його дружина не захворіла. Бідолашну поклали до лікарні із запаленням легень. Цілі дні він сидить поруч біля коханої дружини, а ввечері повертається додому, готує їсти для коханої і лягає спати. А зранку знову слідує до лікарняної палати.
Знаєте, я більш, ніж впевнена, що йому досить важко, але він борець ще той.
Підійшов мій чоловік, який мав мене забрати на автомобілі додому і почув нашу розмову.
Ми набрали всі потрібні харчі рушили на касу. Дідусь стояв перед нами в черзі, а за нами були два молодики із пивом та насінням.
Так, дідусь дуже повільно викладав на касову стрічку свої продукти, і молодиків позаду це неабияк дратувало. Вони почали нецензурно лаятися, що старий помилився адресою і йому потрібно стояти не в черзі в магазині, а в черзі в іншому більш вузькопрофільному магазині.
Вони продовжували і продовжували. По дідусю було видно, що йому це дуже не приємно, в його очах заблистіла сльоза, але він не подавав виду.
Тоді, врешті-решт моєму чоловікові увірвався терпець і він заp ядив з кулака обом з цих хлопців. Зав’язалася 6ійка. Приїхала поліція. Тих хлопців і мого чоловіка забрали до відділення поліції. Чоловік лише встиг мені віддати ключі від машини і подати знак, щоб я провела дідуся.
Пізніше я попрощалася із новим знайомим під його під’їздом і поїхала до відділку. Я спокійно пояснила полісменам ситуацію, на підмогу мені прийшла і жінка, яка того вечора обслуговувала на касі. Старість і хвороба – це не вирок!
Стражі закону розібралися в ситуації, провели профілактичну бесіду з усіма і відпустили мого чоловіка додому, а от хлопців залишили у відділку до ранку, щоб подумали над своїми словами.
