Дорогий колишній чоловіче, Ігор! Пишу тобі в надії, що колись це листа згадаєш, хоча, можливо, ніколи не дочитаєш. Та й не важливо усе вже давно сказано. Час змінює кут зору, і спогади молодих лет здаються іншим світлом.
Минуло вже двадцять років, як ми офіційно розлучились. Я чітко памятаю той день у суді в Києві: суддя довго просив нас не поспішати з відповіддю, бо у нас була підліток Оленка, вже чотирнадцять. Але я була рішуча: Відтепер розберіться поокремому! Ти мовчки кивнув, залишившись при своїй думці.
З того моменту наша сімя розпалася, а життя пішло паралельно, немов дві різні річки. Ми стали чужими, і спілкування згасло. Навіщо, коли майже нічого спільного не залишилося? Оленка ж, наша донька, питала: чому мамо і татко більше не живуть разом? Адже ми ніколи не сварились, жили в мирі і радісно крокували по життю.
Ти ніколи не проголошував кохання вголос, і, здавалося, це й не треба було. Твої очі і дії говорили про любов. Ти дарував незвичні подарунки, завжди з глибоким сенсом. Памятаю, під новорічну ніч ти прикріпив до ялинки смішного плюшевого ангела звідки його віз? Під гуркіт курантів виголосив: Нехай цей ангелик буде символом нашої любові! Той маленький ангел висівав над вхідними дверима весь наш спільний час, а кожного року перелетав на ялинку, охороняючи щастя. Але щастя, як виявилось, не врятувало нас.
Я, беззастережно, полетіла у пристрасть, мов ураган, чорну, спустошливу. Це був якийсь дияволський накат! Твій колишній чоловік був одружений, мав двох дочок. Ми з ним переступили всі межі, наші родини страждали, а ми, охоплені гріхом, не бачили нічого, лише поливалися пристрастю.
Через півроку божевілля мене огорнула прозора ясність. О Боже! Ми з ним як день і ніч, так і ні. Що я накоїла? Постійно снився один і той же сон: я намагаюся увійти до дому, а навколо вязка, глибока грязь, що затягує і втягує. Кожен крок віддаляє будинок, і я зросла в гіршу безодню. Коли нарешті вирвалася з цього болота, ти вже мав нову сімю. Я розумію, не осуджую. Кожному потрібна любов, стабільність, спокій. За ці роки пройшло багато води
Юність, донька, онука це все, що залишилось у нашій спільній історії, Ігоре. Наші долі розійшлися. Скоро новий рік, і я знову підвіслю нашого ангела на ялинці. Він зберігся добре, лише крила відпали.
У цьому листі я прийшов до висновку: кохання, яке не вмірюється словами, легко розтане, коли його не підтримують взаємна повага і спільна відповідальність. Тож памятай: справжня цінність не в подарунках, а в тому, як ми живемо один для одного. Це мій урок.
