Плодів долі: шлях до рідних берегів

**Щоденник Олени Іванівни**

Стояла я сьогодні в своєму садку в селі Вересні, дивилася на яблуні, що гнулися під вагою врожаю. Такого багатства плодів не пригадую. Яблука – червонобокі, золотаві – падали на землю, наповнюючи повітря медовим запахом. Збирати їх навіть не силкувалась – кому вони тут потрібні?

У Вересні майже нікого не лишилось. Молоді поїхали до Києва, до Львова, шукати кращої долі, а стареньких можна було перелічити на пальцях однієї руки. Взимку у селі світились вікна лише у чотирьох-п’яти хатах.

— Про що задумалась, Іванівно? — почулось позаду. — Чи не передумала їхати?

Це була сусідка, Ганна, що прийшла з візком по яблука.

— Галю, ти? — зітхнула я. — Бери, бери, хоч твоїй козі пригодяться. Забирай усі, скільки зможеш… Передумати? Хотіла б, але син уже домовився про продаж хати, навіть завдаток взяв.

— Шкода тебе втрачати, — похитала головою Ганна. — Хто ще сюди заселиться? Невідомо, які люди будуть. А житимуть чи то лише на літо наїжджатимуть — невідомо.

Ганна замовкла й почала збирати яблука. Я, дивлячись на неї, тихо промовила:

— Який же врожай! Не пам’ятаю такого. Саме зібралась їхати, а сад, земля моя, нібе тримають мене… Господи, як же важко було наважитись. І досі не розумію, навіщо я це роблю.

— Синові так зручніше, — відповіла Ганна. — Не требаме сюди мотатись, усе під боком: магазини, лікарі. І працювати не треба – ні дрова рубати, ні городити.

— Правда, — згодилась я, але голос мій тремтів. — Та душа моя тут лишиться. Розумом усвідомлюю, а серце не відпускає. Галю, лишаю тобі кота Богдана й пса Бурку. Придивишся за ними, доки я не розберусь. Богдана, можливо, заберу до міста, а Бурка вже старий, йому в хрущовці місця не вистачить. Ось лихо…

— Не журись, Олено, — кивнула Ганна. — Завтра Бурку до себе переведу, а Богдан і сам прибіжить, він кмітливий. Тільки не спізнись на автобус. Сподіваюсь, ще побачимось. Раптом повернешся… А в гості обіцяла навідуватись, я чекатиму.

— Так, так… — пробурмотіла я. — Сумку зібрала, за рештою син на вихідних приїде.

Я обійшла хату, затрималась біля печі на кухні. Сльози застилали очі, але час підганяв. Вийшла на дорогу й сіла на старий пень коло узбіччя.

Незабаром підкотив старий автобус, скрипляючи й дзижчачи. Я, привітавшись із водієм, сіла біля вікна. Я була єдиним пасажиром – Вересень був кінцевою зупинкою.

Дорога, як завжди, була вибоїста. Після дощів ями наповнились водою, і автобус повз повільно. Раптом на одній із вибоїн він гупнув і став. Водій, буркнувши щось, виліз із кабіни.

— Що трапилось? — вигукнула я, визирнувши у вікно.

Водій, присідаючи біля колеса, похитав головою:

— Справи кепські, треба викликати допомогу, інакше ночуватимемо тут.

Він почав телефонувати, а я, на власний подив, відчула полегшення. Вийшла з автобуса й сказала:

— Ми недалеко від’їхали, я повернусь додому. Якщо допомога не приїде, приходи ночувати в село. Вже пізно.

— Години за півтори приїдуть, — відповів водій. — Може, почекаєш? Хіба що лагодитимемо ще.

— Ні, чекати не буду, — рішуче відповіла я. — До хати два кілометри, дійду.

— Впораєтесь? — сумнівно спитав водій.

— Еге ж! — усміхнулась я. — Не такі дороги ходили – то за грибами, то до сусіднього села за хлібом.

Я пожвавіла й пішла назад до Вересня. Сумка в руках здавалась легкою, а серце співало від радості. Ганна, відвозячи візок додому, помітила мене на дорозі.

— Оце так! — скрикнула вона. — Що це значить?

— А те, що хата мене не відпустила, — засміялась я. — Зараз синові подзвоню, щоб не чекав. Автобус зламався за селом, щось із колесом. Знаєш наші вибоїни.

— Ну й гарно! — зраділа Ганна. — Ходімо до мене вечеряти. У тебе, мабуть, пусто, а в мене все гаряче. Посидимо, побалакаємо.

Бурка, побачивши господиню, радісно гавкнув і замахав хвостом. Богдан штовхнувся в двір і прямим ходом до своєї миски.

Я поставила сумку й голосно промовила:

— Господи, прости мене! Що я роблю? Нікуди не поїду, і крапка.

Богдан у відповідь муркнув.

— Ти за Бога відповЯ дивилася на свій сад, на хату, на собак і кіта, і зрозуміла: тут моє щастя, і нікуди я не піду.

Оцініть статтю
Джерело
Плодів долі: шлях до рідних берегів