Олена Іванівна стояла біля вікна на кухні, спостерігаючи, як у двір заїжджає пошарпана «Таврія». З машини виліз високий хлопчик у пом’ятій футболці та джинсах, витягнув із багажника два великі рюкзаки та спортивну сумку.
«От і приїхав», — пробурчала вона, витерла руки об рушник і пішла зустрічати небожа.
Іванко виріс. Коли вона бачила його востаннє, йому було років чотирнадцять — худий підліток з випираючими вухами. А тепер у дверях стояв дорослий чоловік, трохи збентежений.
— Тіто Олено? — невпевнено спитав він, коли вона відчинила двері.
— Ну звісно ж, я! Заходь, заходь, Ванечку! Господи, який же ти вже великий! — вона обняла хлопця, відчула запах дороги та дешевого одеколону. — Проходь у кімнату, розміщуюсь. Втомився, мабуть?
— Та ні, нормально. Дякую, що прихистили. Я справді ненадовго — поки не знайду роботу та не зніму кімнату, — Іванко переступав з ноги на ногу, оглядаючи передпокоєм.
Олена Іванівна кивнула, хоча в душі вже закралося сумніви. Говорити одне, а робити — зовсім інше. Ось і сестра її, Іванкова мати, завжди обіцяла золоті гори, а потім зникала на місяці.
— Проходь сюди, — вона показала в бік кімнати, яка ще вчора була її кабінетом. Письмовий стіл, полиці з книгами, улюблене крісло біля вікна — усе довелося перетягнути в спальню, щоб звільнити місце.
Іванко зупинився на порозі.
— Слухайте, а може, я краще на дивані у вітальні влаштуватимусь? Не хочу вас турбувати.
— Та що ти! Молодій людині потрібен свій простір, — відповіла Олена Іванівна, хоча всередині їй стало стисло. Двадцять років вона облаштовувала цю кімнату, кожна річ мала своє місце, свою історію.
Іванко поставив рюкзаки на підлогу, оглядаючи обстановку.
— А ви де тепер працюватимете? Я бачив, тут стояв письмовий стіл.
— Перемістила у спальню. Нічого страшного, — вона намагалася говорити бадьоро, але голос трохи затремтів.
Небіж, схоже, нічого не помітив, уже розстібав мОлена Іванівна глянула на порожню кімнату, де ще недавно був небіж, зітхнула і тихо прошепотіла: «Дякую Богу, що все закінчилося».
