З чоловіком ми одружились відразу після закінчення університету. Зустрічатись з Миколою ми почали ще в школі й з кожним роком наша любов ставала лише палкішою. Після закінчення кожен з нас влаштувався на хорошу роботу за спеціальністю, але трохи менше, ніж за рік я завагітніла. Коли на роботі дізнались про це, то змусили написати заяву за власним бажанням. Тепер єдина надія була на чоловіка.
Спершу на світ з’явився наш син Владислав, а вже через півтора року донечка Аліна. Я була змушена залишитись вдома та доглядати дітей. Я б не хотіла хвалитись, але поміж усіх турбот, мені вдавалось викроїти час для себе та чоловіка. Усі дивувалися, як нам вдається підтримувати такі ніжні почуття один до одного, навіть після стількох років разом.
Незабаром нашу сім’ю спіткало страшне лихо: наш син Влад серйозно захворів. Його забрали у лікарню і я була змушена покинути дім та лягти разом з ним. Мені було дуже прикро, що на чоловіка, окрім основної роботи, лягли ще й усі домашні справи. Кожного разу, коли він заходив провідати сина, то виглядав все більш сумним та втомленим. Але і мені було не легше. Щодня я спостерігала, як мучиться мій синочок і нічим не могла йому допомогти.
Пройшов час і мій син нарешті одужав. Ми повернулись додому, але мого чоловіка неначе підмінили. Він уникав зустрічей наодинці зі мною та майже не розмовляв, хоча тепер ні засмученим, ні втомленим не виглядав. Незабаром я все частіше отримувала від знайомих недвозначні натяки на те, що в мого Миколи з’явилась коханка.
Лише від думки про те, щоб нишпорити у його особистих речах чи слідкувати за них, мені ставало огидно. Я вирішила у нього запитати напряму. Спершу чоловік був збентеженим моєю рішучістю і не наважувався щось сказати, але зрештою усвідомив, що краще чесно зізнатися. Він пояснив, що у той складний період життя як ніколи потребував підтримки та знайшов її в іншій жінці.
Я не стала влаштовувати скандалів, бо прекрасно розуміла, що нічого не зміниться. На другий день я подала на розлучення. Процес відбувся швидко та без скандалів, оскільки ні я, ні чоловік претензій не мали. Важко у таке повірити, але після стількох років щасливого подружнього життя, я не проронила жодної сльозинки. Мабуть, хвороба сина забрала у мене всі емоції.
Навряд чи на словах вийде описати стан, у якому я перебувала, коли з ранку до вечора пропадала на двох роботах, а повернувшись додому ще мусила знайти у собі сили на дітей та домашні обов’язки. Одним словом, це був найскладніший період мого життя. Але я б ні за що не стала просити колишнього чоловіка про допомогу.
Пройшло три роки після нашого розлучення. Новою пасією Миколи, як не дивно, виявилась наша хороша знайома. Від друзів я часто чула, що у них постійні конфлікти й навіть до розлучення ледь не дійшло, коли мій колишній чоловік став їй дорікати, що я була значно кращою дружиною.
— Ох, люба, благаю, пробач мені! Я був такий дурний, коли захопився Оленою! Вона й мізинця твого не вартує! Мені так погано без тебе та дітей! — благав Микола, коли зустрів мене по дорозі на роботу, але я була непохитна мов скеля. Свій вибір він зробив.
Я не могла заборонити йому приходити до дітей, бо розуміла, що вони ні в чому не винні. То ж тепер Микола став частенько до нас приходити.
Я довго думала як мені вчинити й зрештою вирішила звернутись за порадою до священика. Він часто давав мені дуже цінні поради, то ж і тепер я сподівалася на його допомогу. Вислухавши мою історію, він довго думав, а тоді сказав: «На цілому світі ти не знайдеш безгрішної людини. Важливо лише те, чи дійсно вона кається у своїх провинах. І відшукавши у своєму серці достатньо любові, щоб пробачити, ти будеш достойно нагороджена за свої страждання».
Слова отця ніяк не виходили з моєї голови і я вирішила, що зможу пробачити Миколі. Одного разу, коли чоловік знову почав казати про те, що хоче повернутись, я відповіла, що готова почати все спочатку.
Спершу мені було дуже складно примиритися зі зрадою, але я бачила як сильно він змінився. Діти були теж в захваті від нього і кінець кінцем я відкинула ці думки. Кожна людина має право на помилку і треба знайти в собі сили пробачити, хоча б заради діток.
Микола став ідеальним чоловіком та батьком: почав проводити з нами увесь свій час, щонеділі ми гуляли у парку, організовував різні поїздки та і загалом робив усе для нашого щастя. Тривало це п’ять років, поки нас не спіткало горе — захворів Микола.
Декілька місяців лікарі боролись за його життя, але так і не змогли його врятувати. Щотижня я ходжу до тієї церкви та ставлю свічку за його упокій. А тоді обов’язково дякую священику, за ту неоціненну пораду, що він мені дав.
І вам, люди, я бажаю, навіть у найскладніших ситуаціях, завжди віднайти у своєму серці промінчик доброти та любові. Навчімось пробачати та бути милосердними один до одного!
