Ох, слухай, я розповім тобі свою історію…
Мати лає мене через те, що я не допомагаю їй доглядати за хворим братом. Після закінчення школи я зібрала речі й втекла з дому.
Моя мати не соромиться і пише мені гнівні повідомлення. Я вже заблокувала купу номерів, але вона щоразу пише з нового. Текст різний, але завжди повний лайки. Вона бажає мені жахливих речей — хвороб і навіть смерті.
Як можна таке писати власній доньці? Вона не вважає це поганим. Останні десять років для неї існував лише мій брат Тарасик, а я була потрібна тільки для прибирання та догляду за ним.
У нас з братом різні батьки. Мати вийшла заміж вдруге, коли мені було дванадцять. Я не пам’ятаю свого батька, але мати ніколи не говорила про нього добре. У дитинстві я думала, що він поганий, бо мати постійно обмовляла його без причини. А тепер я в схожій ситуації.
Мій вітчим був звичайною людиною. Ми не сварилися, ставилися один до одного з повагою, але без близькості. Я не вважала його за батька, але коли просила про допомогу — скажімо, з уроками — він не відмовляв.
Коли мені було тринадцять, народився Тарасик. Дуже скоро стало зрозуміло, що він хворий, і мати з вітчимом почали ходити по лікарях. Спочатку була надія, але згодом стало лише гірше.
Спочатку діагностували розумову відсталість, потім остаточний діагноз. На жаль, хвороба була невиліковна. Вітчим важко це пережив, врешті він отримав інфаркт і через тиждень у реанімації помер. А моє життя перетворилося на пекло.
Я розумію матір. Їй було важко з дитиною, яка або кричала, або робила собі та іншим боляче, або вела себе дуже дивно. Але коли їй пропонували віддати його до спеціального закладу, вона відмовлялася, кажучи, що це її хрест і вона понесе його.
Але вона не могла впоратися сама, тому половина обов’язків впала на мене. Я поверталася зі школи, мати йшла на роботу, а я залишалася з Тарасиком. Було важко, іноді огидно, адже такі діти не завжди контролюють свої фізіологічні потреби.
У мене не було звичайного життя підлітка. Школа, потім брат, поки мати працювала. Коли вона поверталася, я сідала за уроки, але це було майже неможливо через його постійні крики.
Матір тричі пропонували віддати Тарасика до закладу, і щоразу вона відмовлялася, кажучи, що впорається. Але я не впоралася. Після школи я зібрала речі й втекла, коли мати сказала, що я не піду в університет, бо маю доглядати за братом.
Я жила у подруги, знайшла роботу, потім зняла кімнату. Про університет довелося забути — не було грошей. Не могла собі дозволити ні стаціонар, ні заочне.
Майже десять років я не живу вдома й не спілкуюся з матір’ю. Коли в мене трохи поліпшилося життя, я спробувала з нею зв’язатися. Думала, що буду працювати і надсилати їй гроші, але зустріла лише хвилю ненависти.
Вона кричала, що я зрадила її, кинула одну з хворим сином, а тепер намагаюся все виправити. Вимагала, щоб я повернулася доглядати за братом. Перед очима знову стали ті жахливі картини з дитинства, і мені зробилося погано.
Я сказала, що готова допомагати грошима, але більше нічого. Мати почала лаяти мене, і більше ми не спілкувалися. Тепер вона періодично надсилає злі повідомлення з нових номерів. Я вже не сподіваюся, що колись ми помиримося.
Після всього, що вона написала, я не хочу мати з нею нічого спільного. Кожен робить свій вибір. Вона зробила свій, і я теж. Але кожного разу, коли приходить таке повідомлення, мені стає боляче…
