Яків зупинив авто біля кладовища і глибоко зітхнув. Господи, скільки ж разів він збирався сюди заїхати? Скільки разів відкладав «на потім»? Поки мати була живою — часу не вистачало. Після її смерті — зовсім не лишилося місця для минулого.
А час уже давно пробив. Усвідомити, що весь цей світ, який він так старанно будував навколо себе, був лише фасадом. Жодне слово, жоден жест не мали під собою нічого справжнього. Іронічно, але він навіть дякував Олені — колишній дружині — за те, що розвалила цей картковий замок. Просто бац — і все розсипалося! Така ідеальна на вигляд сімейна ідилія, такі «справжні» дружні стосунки… А на ділі — його дружина, його найкращий друг, і всі ті, хто знав та мовчав. Це був не просто крах. Це був удар, від якого Яків досі не оговтався.
Після розлучення він повернувся в рідне місто. Вісім років минуло з моменту, як поховав матір. Вісім років! І жодного разу не знайшов часу завітати на могилу. Лише тепер, коли від життя не лишилось нічого доброго, він зрозумів просту істину: мама була єдиною людиною, яка ніколи б його не зрадила.
Одружився він пізно — йому було тридцять три, а Олені — усього двадцять п’ять. Він пишався нею, як трофеєм. Вона була гарненькою, витонченою, «світською», як тоді здавалося. Тепер же він пам’ятав її обличчя, перекривлене лютью, слова, якими вона шмагала його: що вся їхня нетривала спільна життя була для неї каторгою, що кожна ніч із ним — мука. Він досі не розумів, як міг бути таким сліпим. Вона плакала, благала пробачення, казала, що почувалася самотньою… Але варто було вимовити «розлучення» — і маска злетіла. Ось вона, справжня.
Яків вийшов з авто, взявши з заднього сидіння великий букет квітів. Ішов повільно, дивлячись під ноги. Доріжка, мабуть, зовсім заросла. Він навіть не приїжджав, коли встановлювали пам’ятник — усе організував через інтернет, дистанційно. Як символ усього його життя: усе здалеку, усе неправдиве.
Огорожа виявилася чистою. Пам’ятник теж. Квіти свіжі, земля акуратно розпушена. Хтось доглядав за могилою. Напевно, одна з маминих подруг. Хоча… синові ж, виходить, було не до того.
Він відчинив калітку і прошепотів:
— Привіт, мамо…
Горло стиснулося, очі спалахнули. Яків не очікував, що заплаче. Він же бізнесмен, холоднокровний, розсудливий, звик тримати себе в руках. А тепер ревів, як дитина. Не намагався стримувати сльози. Вони були звільняючими, немов промивали душу від усього, що пов’язане з Оленою, зрадою, болем. Ніби мама справді була поруч, гладила по голові і шепотіла: «Нічого-нічого, сину… Усе буде добре».
Він довго сидів. Мовчав. Але в думках говорив. Згадував дитинство: як падав, розбивав коліна, а мама мазала йодом і казала: «Загоїться, сліду не лишиться». І справді загоювалося. З часом. І з кожним разом біль ставала слабшою. А мама завжди додавала: «До всього звикаєш, тільки до зради — ніколи».
Тепер він розумів кожне її слово. Тоді вони здавалися просто лагідними фразами, а виявилися мудрістю.
Платити сусідці за догляд за будинком не було проблемою, але скільки можна тримати його зачиненим? Він усміхнувся, згадавши, як познайомився з сусідкою. Йому було важко, погано. А її донька — Марійка — зустріла його з такою теп— так тепло, що він, звиклий до холодних посмішок світу, на мить відчув себе вдома.
