**Щоденник Ольги**
З роддому виписали мене з дитиною, а батьки сказали: «Більше не розраховуйте на нас». Але ми обрали любов, а не страх.
Я медсестра. З 1990 року працювала в обласному пологовому будинку Києва. Робота була важкою, зміни — виснажливими, але я завжди знала, для чого стаю до справи: одного дня стати матір’ю й зустріти свою дитину в цих стінах не як лікар, а як мама.
Моя вагітність проходила спокійно. Всі аналізи свідчили, що дівчинка розвивається без ускладнень. Ми з чоловіком, Ярославом, з нетерпінням готувалися до зустрічі з донечкою — купили ліжечко, одяг, усе для виписки. Родичі теж чекали на поповнення. Найбільше хвилювався свекор, обіцяв подарунок на виписку, дзвонив майже щодня: «Ну що, як справи? Коли вже?»
Ми не знали, що після пологів наше життя зміниться. Все, що здавалося надійним — розсиплеться, а любов пройде важке випробування.
Пологи пройшли швидко. Дівчинка народилася вагою 2900 грамів, зростом 45 сантиметрів — крихітна, але міцна. Мені відразу її показали, потім забрали на огляд. Трохи пізніше поклали до мене на годування — вона смоктала мляво, але я впоралася. Потім нас перевели до палати. За годину зайшли двоє лікарів: акушер та неонатолог. На обличчях — напруга, погляд — співчуваючий. Я відразу зрозуміла: щось не так.
Один із них тихо промовив:
– Ольго, у вашої доньки синдром Дауна. Ви медик, розумієте, що це — діагноз на все життя. Пропонуємо не гаяти час і оформити відмову. Ви ще молоді, зможете народити здорову дитину.
Я застигла. Перед очима попливли стіни. Всередині щось обірвалося, а потім — відчула незламну силу: це моя донька. Моя. І я нікому її не віддам.
– Вибачте… – прошепотіла я. – Мені треба поговорити з чоловіком. Думаю, він скаже «ні».
– Звичайно, подумайте. Коли вирішите – зайдіть до нас.
Після їхнього виходу дівчинка заплакала. Її маленькі долоні тягнулися до мене. Я притулила її до себе й у той же момент зрозуміла: без неї я не зможу жити.
Зателефонувала Ярославові. За годину він уже був поруч. Разом увійшли до кабінету завідувачки. Йому теж запропонували відмову. Він мовчав. Потім підійшов до пелюшкового столика, подивився на малу й тихо сказав:
– Ми нічого не підписуватимемо. Забираємо доньку додому.
Ми назвали її Соломією. Ім’я спало на серце одразу – ніжне, світле, сильне.
Через три дні до нашої палати поклали іншу жінку. Їй було за тридцять, це була п’ята вагітність. Вона з порогу сказала: «Дитину не забираю». Коли їй повідомили, що у доньки синдром Дауна, вона навіть не здригнулася. Просто відповіла: «Оформляйте відмову. І грудьми годувати не буду».
Я не витримала. Попросила медсестру дозволити мені погодувати ту дівчинку. Вони принесли її. Коли я взяла на руки цю крихітку, серце стиснулося – вона була такою беззахисною, тихою, ніби все розуміла.
Дзвонила Ярославові. Він помовчав, потім сказав: «Якщо хочеш – давай заберемо й її. Нехай у Соломії буде сестра».
Я знову пішла до завідувачки. Сказала, що візьмемо другу дитину. Ніхто не вважав нас божевільними. Навпаки, усі лікарі та медсестри обіймали мене: «Ви – наша героїня».
Ми залишилися ще на тиждень – чекали, поки відпаде пуповина у другої дівчинки. Ми назвали її Яриною.
День виписки став найщасливішим. Ми вийшли із двома дітьми. В одному візку – Соломія, в іншому – Ярина. Обидві – наші. Обидві – любі.
Але не всім цей день приніс радість. Коли ми розповіли батькам, що взяли двох дівчаток, одна з яких – прийомна, реакція була холодною. Мої батьки, а особливо свекор, сказали різко:
– Більше не спілкуватимемося. Ви зробили свій вибір – викручуйтесь самі. Допомоги не чекайте!
І справді – ані дзвінка, ані гривні допомоги. Ми були самі.
Ті роки були важкими. І безсонні ночі, і хвороби, і втома. Але вони того варті. Ми любили своїх доньок як нікого. Вони росли дружніми, веселими, розумними. У шість років вони вже знали абетку, намагалися читати. Єдине – нам довелося переїхати ближче до спецшколи, щоб Соломія мала кращі умови.
Родичі через роки зрозуміли свою помилку. Почали приїжджати. Дівчатка любили гостей і раділи кожній зустрічі.
Ми не тримали зла. Обрали любов, а не страх. І ні на мить про це не шкодували.
