Після того, як я сказав дружині, що її донька не моя відповідальність, справжня картина нашої родини стала очевидною
Я, Андрій Сидоренко, довгий час жив холостяцьким життям у Києві. Навіть мій молодший брат вже одружений і має дітей. А я ніяк не міг знайти ту саму, єдину, з якою хотів би прожити все життя. З родичами був суцільний тиск кожне сімейне застілля закінчувалося одним і тим самим питанням: «Андрію, коли нарешті запросиш нас на весілля?» Я вже давно був готовий, тільки життя все відкладалося.
На тридцять четвертий день народження я вирішив: досить з мене цього холостяцького життя. Уже і душа просила тепла, і в хаті без жіночої руки порожньо.
Якось у одному з київських закладів я зустрів колегу по роботі він прийшов з дівчиною. Почали балакати про всяке.
Привіт, Андрію! Та ти й тут!
Гарного вечора, Сергію. Що святкуєте?
Моя подруга, Оксана, із Харкова приїхала. Вирішили показати місто.
Познайом нас.
Це Оксана.
Вітаю в Києві, Оксано! Я Андрій.
Дуже приємно, рада новим знайомствам. Давай товаришувати.
Я не проти.
Оксана одразу сподобалася скромна, але видно, що не проста. Одразу було помітно: освічена, культурна, розуміє життя. Мене захопило: от, мабуть, саме та, кого шукав.
Після кількох зустрічей я дізнався, що в Оксани є донька, котра ходить до школи. Спершу мене це насторожило, але трохи подумавши, я зрозумів, що нічого страшного тут немає. Зрештою, ми швидко зійшлися, стали жити разом.
Донька Оксани, Даринка, часто бувала зайнята: уроки, гуртки, музика. На канікули Оксана відправляла її до бабусі на село. А сама не поспішала шукати роботу справді, я непогано заробляв, міг утримувати сімю і забезпечувати комфорт.
Проте згодом я помітив: у Оксани зявляється все більше і більше прохань, не повязаних із базовими потребами не їжа й не комунальні. Більш за все гроші йшли на додаткові уроки, гуртки, екскурсії.
Андрію, нам потрібно оплатити Даринці курси англійської, казала Оксана. Можеш дати ще трохи гривень?
Гаразд, ти ж знаєш, я завжди підтримую розвиток дітей.
І так день за днем витрати зростали. Зараз гривня не така вже й міцна, ціни на все ростуть. Зрештою моя стриманість дала тріщину.
Одного разу Оксана сказала:
Вчителька зателефонувала: у Даринки буде поїздка за місто.
І що?
Я дуже хочу, щоб моя донька поїхала. Потрібно заплатити сума чимала. Буде прикро, якщо не поїде. Всі інші батьки погодилися. Чекають на нашу відповідь.
Оксано, мене вже дратує нескінченний список витрат. А чому справжній батько Даринки нічим не допомагає?
Ти ж знав, що у мене є дитина! Тебе це влаштовувало! А тепер ти чомусь став скупим і байдужим. Неочікувано… Оксана розплакалася й зачинилася в кімнаті.
Я вирішив перепросити і дав гроші, як вона просила. Але неприємний осад залишився. Думка не відпускала: чому біологічний батько не бере участі у витратах на власну доньку? Знову спробував завести розмову.
Оксано, я не хочу сваритися. Просто поясни, чому твій колишній чоловік ніколи нічого не платить?
Я не прошу у нього жодної копійки. Мені його допомога ні до чого.
Але це якось дивно: виходить, я стороння людина, повинен усе тягти, а рідний батько живе собі й не має ніякої відповідальності.
Ти називаєш себе чужим? А я вірила, що Даринка для тебе рідна! Я думала, ти добрий і щирий!
Не треба мене звинувачувати. Я теж маю право на свою думку!
Це твоє право! Я й не збираюся звертатися до колишнього. Не хочеш допомагати не допомагай! Я сама впораюся. Але принижуватися ні перед ким не буду. Відповідальність обтяжує? Тоді, мабуть, краще нам розійтися.
Оксано, ти чому так завелась? Давай поговоримо спокійно.
Мені не потрібні жодні обговорення. Я йду спати. Можеш лягати тут на дивані. Я зараз не в настрої.
Так я залишився на дивані, крутився всю ніч, думав над розмовою. Моя жінка надто горда, її донька завжди десь поруч, але насправді далі, ніж здається. Чим старше вона стає, тим більше проблем і витрат. А її батько десь у Харкові, живе добре, і йому байдуже. Якось, гортаючи Оксанин ноутбук, я помітив фото її колишнього на дорогій автівці, в брендовому одязі. Не бідний, допомогти міг би, якби вона попросила… Але Оксана не хоче. Її гордість це перепона.
Мені залишалося зробити висновки. Не завжди можна виправити чуже життя чи переконати когось у чомусь. Люди часто керуються почуттями, а не логікою особливо коли йдеш на компроміс із чужою дитиною й чужою гордістю. Відтоді я завжди думаю двічі, перш ніж брати на себе відповідальність, яка, можливо, не моя навіть якщо йду на зустріч із найкращих спонукань.
