**Щоденник Мар’яни**
Після розриву з чоловіком довго не могла прийти до тями. Кохала свого Ігоря всією душею, без умов, така вже я за характером. Коли люблю, то віддаю себе повністю — йому та синові. З сином усе зрозуміло: це єдина людина в житті жінки, яку неможливо розлюбити ніколи.
Мій Олесь після школи вирішив стати лікарем — вступив до медуніверситету у Львові. Я сподівалася, що він залишиться поруч, але він обрав інший шлях. Ігор лише знизував плечима:
— Ну й що, Мар’яно? Хлопець сам обрав. Його життя, його вибір.
А Олесь із дитинства мріяв рятувати людей. Перед від’їздом він обіймав мене й шепотів:
— Мамо, знаєш, як я тебе люблю. Ти для мене — найдорожча людина. Буду приїжджати, як тільки зможу.
Він закінчив навчання, одружився з дівчиною з Києва, у них народилася донечка. Тепер я чекаю на його відпустки, щоб побачити онуку.
З Ігорем прожили 25 років. До речі, колись він довго добивався мене в університеті, хоча залицяльників у мене вистачало. Я завжди була тактовною, вміла згладити конфлікти. Але Ігор став грубим, різким — хоч я й допомагала йому у бізнесі, складала плани, вела облік.
Одного разу ми з подругами — Оксаною та Соломією — зустрілися в кав’ярні. Соломія раптом запитала:
— Слухай, а ти точно довіряєш Ігорю?
— Так, — відповіла я, але в грудях стиснуло.
Подруги переглянулися.
— Я бачила його з якоюсь дівчиною. Вона тримала його під руку…
Я списувала все на роботу, але почала помічати деталі: пізні повернення, новий парфум. А потім… до нас прийшла вагітна дівчина.
— Я Ганна. Чекаю від Ігоря дитину. Він обіцяв із вами розлучитися.
Серце застигло. Їй був 21 рік.
— Забирай його, — вимовила я й закрила двері.
Потім були сльози, гнів, але я взяла себе в руки. Коли Ігор повернувся, валіза вже стояла біля порога.
— Йди до своєї Гануси. Все скінчено.
Він благав, але для мене він вмер того дня.
Після розлучення я забрала квартиру (куплену ще батьком), а йому лишився бізнес. Він спробував торгуватися, але батько швидко все вирішив.
Минуло півроку. Я навчилася жити для себе. Тепер розумію: кохати чоловіка сильніше, ніж себе — помилка. Він не вартий моєї відданості.
Перед від’їздом до сина купила подарунків для всіх. У поїзді до Києва мене двічі подивився чоловік з сивиною на скронях. Після приїзду він підійшов:
— Дозвольте познайомитися. Я — Іван.
Його погляд був теплим, а голос — спокійним. Виявилося, він також пережив біль — втратив дружину та доньку в аварії.
Ми говорили, ніби знали один одного все життя. За рік він зробив мені пропозицію на своєму 50-річчі.
Тепер я відчуваю, що таке бути за «кам’яною стіною». Він бере на себе всі турботи, а я нарешті дихаю легко. Іноді доля дарує другий шанс…
