Після похорону мого чоловіка син відвіз мене на околицю міста і сказав: «Виходь тут із автобуса. Ми більше не можемо тебе утримувати». Але в моєму серці був секрет, і каяття за цю зраду буде гризти їх все життя…
Того дня, коли ми ховали мого чоловіка, мряк ішов тихо. Той маленький чорний парасоль не міг закрити самотність мого серця. Я тримала в руках кадильницю, дивлячись на свіжу могилу, земля якої була ще вологою, і тремтіла. Мій супутник майже сорока років мій Богдан став жменею холодного ґрунту.
Після похорону мені не дали часу поринути в горе. Мій старший син, Тарас, у якого мій чоловік мав повну довіру, негайно забрав ключі від дому. Років тому, коли Богдан ще був здоровий, він казав: «Ми старіємо передаймо все на нашого сина. Якщо все буде на його імя, він нестиме відповідальність». Я не заперечувала. Хто з батьків не любить своїх дітей? Тому будинок, документи усе перейшло до Тараса.
На сьомий день після похорону Тарас запросив мене на прогулянку. Я не очікувала, що ця поїздка стане ножем у спину. Машина зупинилася на околиці Львова, біля зупинки маршруток. Тарас холодним голосом сказав:
Вихід тут. Ми з дружиною більше не можемо доглядати за тобою. Тепер ти сама про себе турбуйся.
У вухах дзвеніло, очі заповнили сльози. Я думала, що помиляюся. Але його погляд був твердим, наче він хотів виштовхнути мене негайно. Я залишилася біля дороги, біля крамниці з горілкою, з жменькою речей у сумці. Той дім де я жила, доглядала за чоловіком і дітьми тепер був його. У мене не було права повернутися.
Люди кажуть: «Якщо втратиш чоловіка, залишаться діти». Але іноді діти це те саме, що й ніхто. Власний син викинув мене, як непотрібну річ. Але Тарас не знав одного: я не була зовсім беззахисною. У мене в кишені завжди лежала книжка з ощадної каси гроші, які ми з Богданом відкладали все життя, більше мільйона гривень. Ніхто про них не знав, навіть діти. Богдан часто казав: «Люди добрі до тебе, доки в тебе щось є».
Того дня я вирішила мовчати. Не проситиму, не розкриватиму свого секрету. Хотіла побачити, як Тарас і життя самі зі мною повидаються.
Першу ніч після того, як мене кинули, я провела під дахом маленької кавярні. Господиня тітка Олена зжалилася і пригостила мене гарячою кавою. Коли я розповіла, що чоловік помер, а діти мене покинули, вона лише зітхнула:
Зараз таке часто буває, сестро. Іноді діти більше цінують гроші, ніж любов.
Я зняла маленьку кімнатку, оплачуючи її з відсотків від свого рахунку. Була обережною нікому не казала, що маю гроші. Жила просто: носила старі речі, купувала дешевий хліб і сочевицю, намагалася не привертати уваги.
Було багато ночей, коли я кулилася на деревяному ліжку, згадуючи старий дім, скрегіт стельового вентилятора, запах чаю зі спеціями, який варив Богдан. Спогади боліли, але я казала собі: поки жива, треба йти далі.
Помалу я звикла до нового життя. Днем шукала роботу на ринку: мила овочі, переносила товари, пакувала покупки. Платили мало, але мені було байдуже. Хотіла триматися на ногах, не жити з чужих рук. Торговці називали мене «пані Галина». Вони не знали, що кожного вечора я поверталася до кімнати, відкривала книжку, дивилася на цифри і знову ховала її. Це був мій секрет, що давав мені силу жити.
Одного дня я зустріла стару подругу пані Марію. Побачивши мене, вона запропонувала роботу у своїй корчмі. Я погодилася. Робота була важкою, зате давала їжу і дах над головою. А ще більше причин не розкривати таємниці своєї книжки.
Тим часом я чула новини про Тараса. Він жив із дружиною й дітьми у великому домі, купив нову машину, але грав у азартні ігри. Один знайомий прошепотів: «Певно, вже заклав документи на землю.» Я слухала з болем, але вирішила не шукати сина. Він кинув матір біля дороги більше мені нічого було йому казати.
Одного вечора, коли я прибирала в корчмі, прийшов незнайомець. Він був гарно одягнений, але вигляд мав напружений. Я впізнала його це був товариш Тараса по випивці. Він подивився на мене і спитав:
Ти мати Тараса?
Я кивнула обережно. Він нахилився ближче, його голос був повний погроз:
Він нам винний мільйони. Тепер ховається. Якщо ще любиш його допоможи.
Я завмерла. Лише слабо посміхнулася:
Тепер я бідна. Нема в мене нічого, щоб допомогти.
Він пішов, злий. Але ця розмова змусила мене думати. Я любила сина, але була ним поранена. Він кинув мене безжалісно, а тепер отримував свою кару. Чи було це справедливо?
Через кілька місяців Тарас сам прийшов до мене. Він був знесилений, з червоними від сліз очима. Побачивши мене, впав на коліна і заридав:
Мамо, я помилився. Я нікчема. Будь
