Після медового місяця — гірка правда та новий початок
Олена й Дмитро щойно повернулися з медового місяця, який провели у сонячій Греції. Вона вмостилася на дивані й гукнула у бік ванної кімнати:
— Який фільм дивимося?
— Не знаю, вирішуй сама! — донісся голос чоловіка.
Олена відкрила його ноутбук і мимоволі глянула на неспаковані валізи в коридорі. «Завтра розберу», — пробурчала вона, відвела очі — і раптом почула звук сповіщення. На екрані висновокнуло повідомлення. Вона клацнула на іконку — і її ніби обійшло струменем.
«Нудьгу без тебе, коханий», — писала незнайома Марічка.
«Не сумуй, скоро повернуся», — відповідав їй Дмитро.
Дата листування — сьоме серпня. За день до їхнього повернення додому. Олена розгорнула переписку й, затамувавши подих, почала читати: «Марічко, той вечір був чарівним…», «Ти сьогодні приїдеш?», «Так, рибко, так по тобі сумував…»
Вона різко захлопнула ноутбук. За кілька секунд із ванної вийшов Дмитро:
— Ну що, знайшла фільм? Може, комедію?
— О, так… комедія зараз почнеться, — льодяним тоном кинула Олена. — Хто така Марічка?
Він завмер.
— Яка Марічка?.. Я не знаю жодної Марічки!
— Правда? То ось, полюбуйся! — і вона кинула ноутбук йому на коліна. — Щойно повернулися з подорожі, а ти вже встиг із коханкою нагулятися?!
— Почекай… Це нічого не значить. На корпоративі випив, вона сама до мене причепилась… Це помилка! Я люблю тебе!
— Помилка? Помилка — це вийти за тебе заміж! — Олена вилетіла з квартири й грюкнула дверима.
У таксі вона мовчки дивилася у вікно, по щоках котилися сльози. «Невже це сталося зі мною?..»
Біля батьківського дому її зустріла мати:
— Доню, що трапилося?
— Подаю на розлучення. Не буду жити зі зрадником!
— Тихіше, серденько… заходь, поговоримо, заспокойся…
Минув тиждень. Мати переконувала залишитися:
— Навіщо тобі орендована квартира? Живи з нами, скільки хочеш.
— Мам, мені тридцять. Мені потрібен свій простір.
Вона два дні шукала житло. Вчора подала на розлучення. Дмитро ще намагався щось пояснити — дзвонив, присилав квіти, але даремно.
За місяць Олена вже жила у новій квартирі. Останні два тижні — ані сльози. Занурилася у роботу, щоб не думати. Але у вихідні було важко: самотність накатувала з новою силою.
Одного вечора вона сиділа перед телевізором, бездумно перемикаючи канали. Морозиво, варення й повна апатія. Потім — несподіване рішення.
— Скільки можна сидіти в чотирьох стінах? — сказала собі Олена й вийшла на вуВипадково піднявши очі, вона побачила, як у вікні сусіднього будинку засміялося сонце, немов запрошуючи до нового життя.
