Після двадцяти одного року спільного життя, одного вечора моя дружина спитала мене:

Після двадцяти одного року шлюбу, одного вечора моя дружина, Марічка, підвела мене до вітальні і сказала:
«Ти маєш запросити іншу жінку на вечерю та кіно».
Я був у недовіру.
Вона лише посміхнулася і тихо додала:
«Я тебе кохаю, але є ще одна жінка, яка теж тебе любить і давно чекає хоч трохи твого часу».
Тим була моя мама, Ганна.
Вона вже девятнадцять років жила одна у Києві після смерті батька.
Робота і догляд за трьома дітьми виснажували мене, і я майже не знаходив часу бачитися з нею.
Того вечора я подзвонив мамі і сказав:
«Мамо, давай завтра підемо разом на вечерю й у кіно. Тільки ми удвох».
«Що сталося, синку? Все гаразд?» спитала вона занепокоєно.
Ганна завжди вважала, що несподівані дзвінки означають погані новини.
«Все добре, мамо. Просто хочу провести з тобою вечір», відповів я.
Вона замовкла на мить, а потім лагідно сказала:
«З радістю».
У пятницю після роботи я приїхав за нею до будинку в Подолі.
Вона вже чекала, причепурена, усміхнена, у тій самій сукні, у яку колись вдяглася на річницю шлюбу.
«Я сказала подругам, що маю побачення з сином», засміялася вона, «Усі чекають, аби дізнатись, як усе пройшло».
Ми зайшли в маленький затишний ресторанчик «Кавярня Під вікном».
Ганна взяла мене за руку так ніжно, як у дитинстві.
Коли принесли меню, я прочитав його вголос, бо їй важко було розглядати крихкий шрифт.
«Колись я читала меню тобі», усміхнулася вона.
«Тепер моя черга, мамо», відповів я.
Ми довго розмовляли: про життя, про спогади, про все, що накопичилось між нами за роки.
Фільм ми не встигли подивитися, але не шкодували.
Коли я відвіз її додому, вона сказала:
«Хочу повторити цю зустріч, але наступного разу запрошую я».
Я посміхнувся і погодився.
Через кілька днів Ганна несподівано померла від серцевого нападу.
Я навіть не встиг попрощатися.
Через деякий час я отримав конверт.
У ньому копія рахунку з ресторану і лист:
«Я заплатила заздалегідь. Не знала, чи встигну бути там, та хотіла оплатити вечерю для двох для тебе й твоєї дружини.
Ти ніколи не дізнаєшся, скільки для мене значив той вечір.
Люблю тебе, синку».
Тоді я зрозумів: ніколи не відкладайте слова «Люблю тебе». Даруйте час тим, хто вам дорогий.
Бо сімя це не потім.
Сімя це зараз.