Та ніколи не дзвони після девятої.
Марія Іванівна вже надягла нічну сорочку і заплітала косу, як телефон задзвонив. Гострий тріль розрив тишу квартири, змусивши жінку здригнутися. На годиннику пів на десяту.
Ало? У трубці мовчать. Ало, хто це?
Мамо? Голос ледве чутний, ніби той, хто говорить, боявся, щоб хтось не почув.
Оксанко? Що трапилося? Ти ж знаєш, не люблю, коли дзвонять пізно! Марія Іванівна сіла на краєчок ліжка, міцно стиснувши слухавку. У тебе все гаразд?
Так… Тобто ні… Мам, можу я до тебе приїхати? Прямо зараз?
У голосі доньки було щось таке, від чого в Марії Іванівни серце стиснулося. Оксана ніколи не просила допомоги, завжди сама справлялася, пишалася самостійністю.
Звісно, приїжджай. А що сталося?
Потім розповім. Я вже виходжу.
Дзвінки у трубці. Марія Іванівна постояла з телефоном у руках, потім поклала його й пішла ставити чайник. Оксана живе в Сузькому передмісті, хвилин сорок на автобусі, якщо без пробок. Значить, через годину вона буде тут.
Жінка дістала з серванту гарні чашки, ті що купувала для гостей, порізала лимон, на тарілочку поклала печиво. Рухи легенько тремтіли поганий передчуття не відпускало.
Оксана з’явилася раніше очікування. Коли Марія Іванівна відчинила двері, донька стояла на порозі з заплаканими очима й розкуйовдженим волоссям. У руках спортивна сумка.
Ой, доченько моя… Марія Іванівна обійняла Оксану, відчула, як та тремтить. Заходь, заходь швидше. Узвар вже готовий.
Всіли на кухні. Оксана мовчки пила з чашки, час від часу хлипаючи. Марія Іванівна чекала, не наважуючись допитувати. Донька розкаже сама, коли буде готова.
Він мене б’є, мамо, нарешті промовила Оксана так тихо, що мати ледве розібрала. Вже не перший раз.
Марія Іванівна поставила чашку, відчуваючи, як холод розливається в грудях.
Як б’є? Михайло? Та що ти кажеш!
А що я, брешу, тобі? Оксана різко підвела голову. Під оком темнів синцяк, який вона намагалася замазати косметикою. Ось, полюбуйся!
Господи… Марія Іванівна простягла руку до доньки, але та відсторонилася.
Не жалій мене! Сама винувата, нарвалась. Думала після весілля все зміниться, він заспокоїться… Дурна я, мамо, дурна!
Чому мені раніше не сказала? Ми ж з тобою…
Що б ти зробила? Оксана гірко всміхнулася. Стала б умовляти терпіти, заради сім’ї, заради дітей. Ти ж завжди казала: заміж виходять раз і назавжди.
Марія Іванівна опустила очі. Справді, вона завжди так вважала. Сама прожила з батьком Оксани сорок років, хоч і не легко. Терпіла його запої, грубість, байдужість. Думала, що йнакше не буває.
А діти де?
У його матері лишились. Сказала їм, що до бабусі загляну. Оксана втерла очі рукавом. Не хочу, щоб бачили мене такою. Соломії всьо сім, а Богдан… він уже розуміє, що вдома не все гаразд. Учора спитав, чому тато кричить на маму.
І що відповіла?
Що тато втомився на роботі. Оксана стиснула кулаки. Навчилась дітям брехати. Молодець, так?
Марія Іванівна встала, підійшла до вікна. На вулиці моросив дощик, ліхтарі відбивались у калюжах жовтими плямами. Скільки разів вона сама стояла біля цього вікна, коли чоловік не приходив додому чи повертався п’яний та злий. Скільки разів думала піти, але лишалась. Заради доньки, як тоді здавалося.
А він де зараз?
Вдома. Спить. Напився та відрубався. Оксана судорожно зітхнула. Мам, я більше не можу. Не хочу, щоб діти росли в такому домі. Пам’ятаєш, як я боялася, коли тато п’яний додому? Ховалась у шафі й молилась, щоб не кричав на мене.
Твій батько ніколи руку на нас не піднімав!
Зате репетував так, що сусіди стукали у стіну. А ти все пробачала, все терпіла. Я тоді думала, що всі чоловіки такі. Оксана подивилася на матір. Не хочу, щоб Соломія виросла з думкою, що можна дозволяти чоловікові себе принижувати
Марія Іванівна слухала тихе дихання Олени та онуків у кімнаті поруч, і ця бореальна тиша, зрошена дощем за вікном, здалася їй першим справжнім спокоєм за довгі-довгі роки, коли не треба було боятись ні наступного удару, ні крику, ні того що раптом пролунає дзвінок.
