Після 47 років шлюбу мій чоловік раптом заявив, що хоче розлучення. Його слова стали для мене ударом, від якого досі не можу отямитися.
Колись ми клялися бути разом у радості й у горі. Ми йшли пліч-о-пліч через хвороби, виховання дітей, фінансові злети та падіння, і здавалося, що всі ці випробування лише міцніше зв’язують нас. Але одного звичайного осіннього вечора все це перекреслила одна-єдина розмова.
Я ставила на стіл дві чашки чаю, коли почула його голос. Спокійний, відсторонений:
— Оленко, треба поговорити.
Я насторожилася. Зазвичай такі слова нічого доброго не обіцяють. Але те, що він сказав далі, змусило мене остолбеніти:
— Я хочу розлучення.
На мить світ навколо мене зупинився. Двох секунд вистачило, щоб підлога кухні ніби провалилася. Я випустила ложку з рук і, ледве дихаючи, прошепотіла:
— Ти серйозно?
Він подивився на мене так, ніби мовив про покупку нового дивана, а не руйнував наше життя:
— Ну, Оленко! Ти ж не скажеш, що це для тебе несподіванка? — усміхнувся він, і в цій усмішці було щось холодне, чужорідне.
Я не могла вимовити й слова. Всередині все кричало від протесту. А він продовжував, ніби давно завчив цю промову:
— Ми обоє знаємо: між нами вже нічого немає. Немає тієї іскри, що була колись. Все перетворилося на рутину. Я не хочу провести решту днів у цій сірій тиші. Хочу почуватися живим. Хочу свободи. Може, навіть закохатися знову. Відчути ті емоції, про які ми давно забули.
Ці слова різали, як ніж. Як він смів? Як смів так легко, майже зневажливо, говорити про наше життя, про роки, наповнені справжньою любов’ю?
Перед очима промайнули спогади: як ми разом будували свій дім, як сиділи за столом з дітьми на Різдво, як він тримав мою руку, коли я народжувала нашого першого сина… Все це для нього тепер було лише спогадом, від якого він хотів позбутися, як від старої, набридлої книги.
Я стояла, наче вкопана, не вірячи, що цей сивий чоловік напроти мене — той самий Олег, з яким ми йшли по життю, клялися одне одному у вічному коханні.
— Чому зараз? — ледве вимовила я. — Чому після усіх цих років?
Він знизав плечима:
— Бо зрозумів: якщо не зараз, то ніколи. Не хочу на смертному ложі шкодувати, що прожив не своє життя.
Мене накрила хвиля лютості й болю. А як же я? А як же наші діти, онуки, наш спільний дім, наші свята, наші мрії? Адже він був не сам у цьому шлюбі. Чому тепер лише його бажання мають значення?
Але він уже зробив вибір. І я побачила це в його очах — тих самих, в які колись без пам’яті закохалася.
Тієї ночі я не змкнула очей. Намагалася зрозуміти, де ми збилися зі шляху. Може, у безкінечній рутині турбот про дім і дітей ми загубили одне одного? Може, я надто вірила, що наше кохання — нерухоме, як скеля?
А може, він завжди мріяв про інше життя — життя без мене?
Біль стискав груди, як залізний обруч. Я почувалася зрадженою. Приниженою. Забутою.
47 років. Майже півстоліття. І тепер для нього це лише якір, який він поспішає скинути.
Олег забрав речі наступного дня. Навіть не оглянувся, зачиняючи за собою двері. А я стояла посеред спустілої хати, яку ми будували разом, і відчувала, як руйнується все, що вважала своїм домом, своєю опорою.
У тиші, яку порушувало лише моє важке дихання, я зрозуміла: тепер мені доведеться будувати життя наново. На самоті.
Минуло кілька тижнів. Я поступово звикаю до самотності. Інше мене охоплює паніка: що робити з домом? Що казати дітям і онукам? Як жити далі?
Але десь у глибині душі вже проростає слабка, ледь помітна надія. Може, у цій трагедії є свій сенс? Може, ще не все втрачено? Може, це початок нового життя, де я, нарешті, зможу подумати про себе, а не лише про чиїсь бажання?
Не знаю. Поки що я просто вчуся дихати.
Що я зрозуміла за цей час:
— Ніхто не зобов’язаний любити нас вічно, навіть ті, хто клявся це робити.
— Наше щастя не має залежати від когось іншого.
— Ми завжди повинні пам’ятати про себе. Навіть у шлюбі. Навіть у коханні.
І, можливо, одного дня я знову навчуся довіряти. Собі.
