Після її весілля я втратила не маму — а людину, яка була мені найближчою
Мені двадцять п’ять. У мене гарна робота, навчаюся заочно, будні намагаюся будувати сама — несміливо, але впевнено. Працюю помічницею директора у великій транспортній компанії в Києві, ніби все гаразд, але серце болить, бо дім — вже не дім. А мама… та мама, яку я знала все життя, — наче зникла.
Вона виховувала мене сама. Батька я ніколи не знала — у свідоцтві про народження порожнеча, а в її спогадах — лише глуха тінь. Ми з нею були немов подруги. Звісно, бувало всяке. Я була важким підлітком, сварувала, кричала, хлопала дверима, але мама завжди знаходила до мене шлях. Вона вміла слухати, вміла любити. Навіть у найчорніші моменти вона залишалася для мене островом тепла.
Кілька років тому я переїхала від неї — знімала кімнату, жила окремо. Але рівно рік тому почався мій відкат. Складна операція, важке розставання, я розсипалася морально. Мама, звісно, прихистила. Я повернулася до її квартири — тієї самої, де з дитинства почувалася у безпеці. Та, на жаль, повернулася вже не в той дім.
Все почалося років п’ять тому, коли мама вперше згадала про Ігоря. Колега, старший за неї, солидний, ввічливий. Та скоро виявилося — одружений. Мене тоді це відштовхнуло, але мама, наче школярка, вірила: «У нього з дружиною давно все скінчено». Вони продовжували зустрічатися, потім він пішов із сім’ї та переїхав до нас. А ще за рік вони розписалися.
Весілля було скромним, лише для близьких. Я посміхалася, дарувала квіти, намагалася прийняти все. Але з цього моменту мама почала танути — зникати, розчинятися в чужій людині. Її поведінка змінювалася — непомітно, але неминуче.
Колись ми могли балакати вечорами аж до півночі. Обговорювати все: від серіалів до моєї навчання, від їжі до майбутнього. Тепер — лише тиша. Ігор явно не схвалював моєї присутності. Його погляди, підколювання, злі зауваження — мама наче не помічала цього. Або не хотіла помічати.
Поступово вона змінилася повністю. У голосі — холод. У манерах — чужі ноти. Вона немов копіювала його. Спочатку це були дрібниці: фрази, оцінки. А потім вона почала критикувати все підряд — від мого одягу до мого хлопця. Казала, що він «пусте місце», що «толку від нього не буде», що я невдаха, раз не можу побудувати нормальні стосунки. А всього пару років тому вона обіймала мене, коли я плакала через нещасливе кохання.
Найстрашніше — вона почала пити. Кожен вечір я приходила з роботи й знаходила їх удвох за столом, з пляшкою. Шклянки, закуска, сміх — чужий, важкий, з домішкою злості. Вони говорили так, ніби я — гостя. А іноді мама в п’яному гніві заявляла, що я тут «тимчасова». Що квартира — її, і якщо мені не подобається, двері ніхто не зачиняв.
Я намагалася говорити з нею. Спокійно, голосно, з болем, з проханням — опам’ятайся. Ти ж не така. Це не ти. Вона слухала й… махала рукою. Або йшла геть. Або закачувала очі: «Ти мені заздриш, бо в тебе самого в житті нічого не виходить».
Ми, здається, втратили одна одну. Без скандалу. Без останнього крику. Просто повільно, болісно пішли у різні боки, як дві лінії, які вже ніколи не перетнуться.
Тепер я стою на порозі нового життя. Мій хлопець запропонував вийти за нього. Шукаємо квартиру. Я маю бути щасливою, але серце ниє. Як залишити маму з цим чоловіком, який її руйнує? Вона ніколи не була такою — грубою, злою, байдужою. Але зараз — саме така.
Піти — значить зрадити її. Залишитися — зрадити себе. І я поки що не знаю, як жити з цим вибором.
