Старенький продуктовий магазин на околиці Чернігова славився серед місцевих: смачна кухня, щирі порції, доброзичливі продавчині. Оксана Миколаївна працювала там уже п’ятнадцять років — спочатку за вагами, потім завідувачкою відділу. Все знала, все пам’ятала — кому скільки фаршированих перців, кого не забути про гречану кашу, а кому насипати щедро, «по-людськи».
Того дня вона поспішала із комори з противнем студени. Щойно поставила його у вітрину, як погляд зачепив знайому постать — високий чоловік у потертій пальті, зі смутком у очах, стояв біля прилавку і ніби когось шукав.
Оксана швидко підійшла:
— Якщо ви шукаєте Марійку, вона захворіла. Повернеться наступного тижня. Вам, як завжди — котлети та реберця?
Чоловік здивувався:
— Ви навіть пам’ятаєте, що я зазвичай беру?
— Звісно. Ви ж наш постійний покупець, — почервоніла Оксана.
Він зніяковів, але раптом тихо додав:
— Я завжди хотів потрапити до вас, Оксано, а все до Марійки попадав. Навіть сумно.
— А ви звідки знаєте, як мене звати?
— Так у вас на бейджику написано.
Ззаду роздратовано донісся голос Ганни Іванівни:
— Чоловіче! Не затримуйте чергу! За вами вже десять людей!
Він здригнувся:
— Вибачте. Домашні котлетки, будь ласка…
І вже тихіше, дивлячись просто у вічі:
— Може, колись мені справжні домашні котлети приготує добра жінка. Вибачте, Оксано, у вас кільця нема… якщо не заміжня — можна я вас проведу після зміни? Я тут, через дорогу, живу сам.
Оксана ледве чутно кивнула і передала йому пакет. У грудях калатало серце — немов у молодості.
— Отже, до вечора, — усміхнувся він. — А мене, до речі, Богданом звуть.
Весь день Оксана ніби літала. Навіть Ганна помітила:
— Оксанко, ти не занедужала? Щоки червоні, немов у дівчини на побаченні!
— Все добре, Ганнусю, просто настрій чудовий.
Наприкінці зміни Оксана підфарбувала губи, натягнула хустку й вийшла з магазину. Богдан уже чекав.
— Підемо прогуляємось? Може, у кіно?
Погода була мокрою, сирий сніг лип до вій. Вони йшли по бульвару, тихо розмовляючи, наче сто років знали одне одного. У якийсь момент він запропонував:
— Оксанко, підемо до мене? Чаю поп’ємо, зігріємось. Я ж поряд живу.
— Та якось… ми ж майже не знайомі…
— Як не знайомі? Я тебе вже рік спостерігаю. Ходжу, милуюся, як ти працюєш. Добра ти, чесна. З бабусями ласкава, з дітлахами привітна. Я тебе немов давно знаю. А ти мене — хіба не впізнаєш?
Вона усміхнулася:
— Гаразд, Богдане. Ходімо, бо й справді — промокла наскрізь.
У його квартирі було просто, але затишно. Він зняв із неї пальто, поставив сушитись взуття, заварив чай із лімоном, дістав печива.
Коли на вулиці почалася справжня хуртовина, він раптом запропонував:
— Залишайся. Я собі на кухні постелю. Куди ти зараз підеш?
Оксана оглянулася — тепло, спокійно, і серце підказувало: не треба втікати.
— Добре, залишаюсь…
Вона лігла на диван, він — на кухні. Але прокинулися вони вже разом — поодинці спати не вийшло.
Коли Марійка повернулася після хвороби, то одразу побачила, як Богдан зустрічає Оксану з роботи.
— Дивись, не розгубилася! Я тільки в лікарню — ти вже чоловіка забрала! — сміялася вона.
Насправді Марійка раділа. Адже щаслива Оксана була — як сонце: її світло гріло всіх навколо. А щастя, коли воно справжнє, видно здалеку. І навіть реберця з котлетами того тижня розходилися якось швидше…
Так і трапляється іноді щастя — там, де його зовсім не чекаєш. У старенькому магазині, посеред звичайних клопотів, може розквітнути кохання, яке зігріє душу краще за будь-який чай. Головне — не боятися його прийняти.
