Пішов і добре
Що значить «абонент поза зоною досяжності»? розгублено бурмотіла Ярослава, тримаючи мобільник біля вуха посеред передпокою.
Вона мимохіть глянула на шафку.
Шкатулка з її коштовностями стояла на місці, але дивно збочено кришка напіввідкрита.
Романе! крикнула вона у глиб квартири. Ти у ванній?
Ярослава неквапливо підійшла до комоду. Ледь торкнулася полакованого дерева, як по спині покотилася крижана хвиля у шкатулці пусто. Абсолютно.
Навіть чека з львівського магазину, який служив закладкою, не залишилось.
Разом з коштовностями зникли й її гроші. Хоча їх вона й вручила сама
Господи видихнула, сповзаючи просто на підлогу. Як так? Ми ж ще вчора сперечалися про шпалери… Ти ж казав, що у серпні поїдемо на море…
А почалося все зовсім буденно. У червні минулого року на її «бджілці» заклинило поршень.
У сервісі залупили таку ціну, що Ярослава мало не втратила свідомість. Роздратована, вона полізла у фейсбучну групу «Авто-Допомога. Київщина».
«Друзі, хто з вас знає, можна самій розробити гальмівний поршень, якщо заклинило? написала вона, додавши фото брудного колеса».
Коментарі полетіли відразу: хтось радив не лізти до металу без досвіду, хтось радив нову деталь, хтось жартував.
Раптом отримала повідомлення від користувача під ніком RomanKarpaty85:
«Дівчино, не слухайте їх. Купіть балон WD-40 і ремкомплект на триста гривень.
Зніміть колесо, педаллю акуратно видавлюйте поршень, але не до кінця.
Все промийте гальмівною рідиною, ущільнення змастіть.
Якщо циліндр чистий колеса будуть бігати, як новенькі».
Ярослава насторожено перечитала пораду написано чітко, без понтів, з повагою.
«А якщо циліндр з вибоїнами?» уточнила вона.
«Тоді лише заміна. Але, судячи з фото, у вас машинка доглянута навряд там усе так страшно. Якщо виникнуть питання пишіть у приват, підкажу, чим зможу».
Так і завязалося.
Роман виявився практично гуру техніки.
За тиждень він дистанційно допоміг їй змінити мастило, вибрати свічки і навіть не радив який антифриз лити у старий Opel.
Ярослава зловила себе на тому, що чекає його повідомлень.
«Романе, ти мій рятівник! написала вона наприкінці липня. А може, зустрінемось якось? Каву з мене. Або щось міцніше, за зекономлені гроші».
Відповідь прийшла лише за три години.
«Ярославо, я б з великою радістю. Але зараз у відрядженні. Далеко-далеко, поза Україною, так би мовити».
«Ого, серйозне місце?» здивувалась вона.
«Далі вже нікуди. Не буду брехати ти мене дуже цікавиш як людина, але це не відрядження. Я у колонії. К-12, якщо це тобі щось говорить».
Ярослава впустила телефон на диван. У грудях стисло боляче.
Зек? Вона, бухгалтерка у великій київській компанії, переписується з вязнем другий тиждень?!
«За що?» набрала трясучими пальцями.
«Стаття 190. Шахрайство. Трохи підставили, трохи сам загрався. Сидіти залишилось менше року. Якщо захочеш стирай наш діалог, я зрозумію».
Ярослава не відповіла. Просто заблокувала його і три дні ходила, як сонна риба. Колеги дивилися здивовано: ніколи такої ще не бачили.
«Чому? Чому такий розумний, працьовитий чоловік і там?!» весь час думала вона.
За тиждень у поштовій скриньці нове повідомлення: Роман якось запитав її адресу. Вона не видалила контакт, просто закрила листування.
«Ярославо, написав він. Не ображаюсь. Чесно. Я знав, що так буде. Ти світла, хороша. Тобі такі, як я, не потрібні. Просто дякую за спілкування. Це були найкращі два тижні за три останні роки. Щасти тобі. Прощавай».
Ярослава читала ці слова на кухні і розридалась. Їй стало нестерпно жаль і його, і себе, і все це життя, що наче ламається у неї на очах.
Чому всім щастить, а мені то одружені, то маминою спідницею тягнуться, а як людина ніби нормальна то за ґратами?! дорікала вона собі.
І знов не написала нічого
***
Вона спробувала сходити на побачення, але то все було не те.
Один кавалер всю зустріч вів розлогі мови про марки, другий прийшов із неначистими руками, третій попросив заплатити за каву навпіл.
У березні, у 35-й день народження, Ярослава відчула себе абсолютно самотньою.
Зранку прийшло повідомлення.
«З Днем народження, Ярославо! написав Роман. Вибач, що турбую, не стримався. Будь щаслива. Ти достойна, щоб тебе носили на руках.
Я тут зробив із хлібного мякуша й дротика одну штуку Якби міг подарував би.
Просто знай, що десь на Поліссі хтось сьогодні пє за твоє здоровя не дуже добрий чай».
«Дякую, Романе, відповіла вона, не витримавши. Дуже приємно».
«Ти відповіла! ніби вистрибнув він із екрану. Як ти? Як твоя «ластівка»? Взимку не підвела?»
І все знову закрутилося.
Відтоді вони переписувались щодня. Роман дзвонив, коли міг. Голос у нього був глибокий, приємно хриплуватий.
Він розповідав про дитинство з братом, про те, як брат ростить племінників, а він мріє почати все спочатку, чесно.
Я в рідне місто не повернусь, Ярославо, казав він у слухавку, доки вона підігрівала вечерю. Там старі знайомі, потягнуть у своє болото. Потрібно почати нове життя, там, де мене не знають.
Роботи не боюся на будівництво або в автосервіс мене скрізь візьмуть.
А куди саме підеш? стиха питала вона.
До тебе в місто перебрався би. Зняв би кімнату чи однушку дешеву, аби ти була поряд, аби знати, що дихаємо одним повітрям.
А далі як піде. Навязуватись не хочу
У травні Ярослава була по вуха закохана.
Вона знала графік перевірок, коли у нього лазня, коли робота в цеху.
Відправляла йому передачі: чай, шоколадки, теплі онучі, дрібязок для його виробів.
Ромко, ти тільки досиди до кінця, благала вона. Не встрявай ні в які халепи.
Для тебе, ластівко, хоч під водою ходитиму, сміявся. У квітні виходжу на волю.
Я тебе чекаю.
***
У квітні Ярослава приїхала до воріт колонії. Купила нову куртку, джинси, кросівки.
Серце калатало готове було вилетіти з грудей.
Коли він вийшов невисокий, кремезний, із коротким сивим їжачком вона на мить остовпіла.
На фотографіях він виглядав інакше.
Та коли він посміхнувся: «Ну, привіт, господине!», вона кинулась йому на шию.
О, Боже, живий! шепотіла вона, утикаючись у колючу щоку.
А куди ж я дінуся, міцно обняв. Від тебе так смачно пахне парфумами чи тюльпанами.
Вони поїхали до Ярослави.
Перший тиждень був казковим. Роман одразу взявся до справ: полагодив кран, переклав замок на дверях, що заїдав з осені.
Вечорами вони сиділи на кухні, пили глінтвейн, він розповідав кумедні історії зі своєї «прошлої» біографії, уникаючи гострих тем.
Романе, сказала Ярослава на десятий день. Ти хотів кімнату знімати. Може, не варто? У мене місця вистачає, удвох веселіше. А гроші збережеш, інструмент купиш, господарюватимеш.
Ярославо, ну це не по-чоловічому, похмуро перемішував цукор у чашці. Я повинен забезпечити житло. І так на твоїй шиї сиджу.
Не кажи дурниць! накрила його руку своєю. Зараз на ноги станеш, знайдеш роботу і все буде.
Брат дзвонив, раптом сказав, відвівши погляд. Племінник захворів важко, потрібна операція, а вона платна.
Просить у борг, а в мене, бачиш у кишені порожньо, голка і та без нитки. Соромно перед родиною.
Скільки потрібно? несміливо спитала Ярослава.
Багато Пятдесят тисяч гривень. Хоча каже, дещо вже назбирали.
Думаю, може махнути у Варшаву на вахту, там платять добре, швидко зароблю.
Ярослава замовкла. Ті самі пятдесят тисяч лежали у шкатулці. Відкладала три роки, в усьому собі відмовляла.
Планувала зробити перепланування, нову плитку, душову кабіну з підсвіткою…
У мене є ці гроші, майже пошепки мовила вона.
Роман різко підняв голову.
Навіть не думай. Це твої гроші, я не візьму.
Романе, це ж племінник! Що може бути дорожче. Візьмеш, віддаси потім. Ми ж сімя тепер.
Він ще два дні впирався, ходив похмурий, почав навіть курити на балконі уночі, хоч кидав.
Врешті Ярослава сама дістала гроші і поклала на стіл.
Бери. Віддай брату. Або перерахуй.
Я краще сам відвезу, сказав, обнімаючи її. Заодно подивлюся, може, і робота яка є у них.
Я на два дні, Ярославо. Туди й назад. Скоро буду
***
Ярослава вже годину сиділа на підлозі у передпокої. Ноги затерпли, але болю вона не відчувала.
Згадувала вчорашній вечір: вони дивилися якусь дивакувату комедію, Роман сміявся, притискав її до себе й вона вірила, що щаслива.
Я, може, завтра поїду, сказав перед сном.
А зник раніше, тихцем. Ярослава навіть не чула, як він збирав речі.
Лише снився їй гуркіт здавалось, двері хтось грюкнув, але вона подумала, що то сусіди.
О другій дня вона все ж набрала номер його брата. Той, що Роман колись дав «на всяк випадок».
Алло? тяжкою галицькою мовою відгукнувся чоловік. Хто це?
Доброго дня, я Ярослава, подруга Романа. Він до вас приїхав?
Тиша у слухавці. Потім важкий видих.
Дівчино, який Роман? Мого брата звати інше, він ще пів року сидітиме. Має строк до жовтня.
Світ потьмянів перед очима Ярослави.
Як до жовтня? Але ж він вийшов! Я його зустрічала у колонії К-12.
Слухайте, голос зробився глузливий. Мені брата Олексієм звати, він у К-8. А Роман це мій колишній співкамерник, два місяці як звільнився.
Він у мене телефон поцупив, ще на «хімії», і переписав контакти.
Мабуть, ви чергова переписниця, що повірила йому. Він майстер цього діла.
Технічна освіта, язик підвішений.
Ярослава повільно поклала слухавку на підлогу. Ось так він і навчав її міняти свічки
Головне, не перетягни, жартував. А то різьбу зіпсуєш.
Зіпсувала, прошепотіла Ярослава. Всю різьбу чортам на ба піддала. Сама собі шкоди наробила.
Ярослава раптом відчула, що нічого про того чоловіка не знала. Вона навіть не бачила його паспорта, жодних довідок теж.
А раптом він і не Роман зовсім?!
***
Звісно ж, Ярослава пішла до поліції і написала заяву. Показала фото, дізналася про сожителя багато приголомшливого.
Звали його таки справді Романом і це єдина правда у його сентенціях.
Строк відбував за тяжкий злочин, пів життя провів у тюрмах із Ярославою познайомився, відбуваючи вже третій строк.
Ярослава перехрестилась, поміняла всі замки й вирішила, що ще легко відбулася. Якщо порівняти з попередніми його жінкамиА вже через кілька тижнів, коли сум і безвихідь почали поступово тьмяніти, Ярослава розібрала стару шкатулку, дбайливо витрусила пил, знайшла на самому дні забуту гудзик. Усміхнулась, згадавши: це ще від шкільної форми, яку колись мама пришивала нагоничком у переддень Першого вересня.
Вона пройшлась кімнатами. На кожній полиці знаходилась якась річ, яку вчора ще торкався Роман: чашка з відбитком губ, викрутка, недописана записка з рецептом запіканки.
Вперше замість болю появився дивний спокій. Ярослава вдихнула на повні груди і відчула, як багатоповерховий будинок, весняне Київське повітря, гамір за вікном і навіть тріск її серця перемішались у нову порожнечу, зовсім не страшну.
Вона подивилася на шкатулку: порожню, але свою. Своє життя, власні помилки, використані шанси, втрачені гроші й переплутані почуття усе як є, без казок і ілюзій.
Пішов і добре.
Ярослава акуратно закрила кришку цього разу щільно, без щілини.
Вимила чашки, закрутила нову лампочку у передпокої, вдягнула яскраву хустку й вийшла в місто. Вона не знала, що чекає попереду, але точно була впевнена: байдужість і зневіра не її шати.
Адже коли твоє серце розбито, зате нарешті відремонтований кран, а весна стукає прямо у вікно це привід сказати собі: життя триває. А ти в ньому головна героїня.
