Щоденник.
Цією історією зі мною поділилася давня подруга — Марія. Сталося це не десь, а у нашому маленькому містечку Дубно, де кожна плітка розноситься швидше, ніж вітер над Поліссям. Та навіть у мене мурашки пробігли по спині, коли я дізналася, через що пройшла одна жінка.
Подружжя Оксана та Богдан працювали у місцевій лікарні. Вона — педіатр з добрим серцем, він — хирург, від якого очікували великих досягнень. Жили душа в душу. Двоє діточок, затишна хатка, повага колег — здавалося, ідеальна родина. Звісно, із народженням дітей клопотів прибавилося, але вони впоралися. Оксана пішла у декрет, Богдан продовжував працювати, вчитися, їздити на конференції.
І раптом — немов грім серед ясного неба: він закохався. Не в кіноактрису, не в випадкову знайому, а у свою колегу — молоденьку, честолюбну медсестру. Вони часто працювали разом, проводили довгі зміни пліч-о-пліч. І в якийсь момент Богдан просто втратив голову.
Він метався між двома вогнями, не знаючи, як зізнатися дружині. Увесь час шукав «відповідний момент», а тим часом роман тільки розгорався. Зрештою, правда випливла на поверхню — не без допомоги лікарнівських пліток, звичайно. Оксана того ж вечора виставила його валізи за поріг. Сказала лише одне: «Ти зробив вибір — тепер живи з ним».
Богдан пішов. Він був розгублений, але до коханки все ж переїхав. Нова пасія тримала його міцно. Розважлива, зухвала — вона не збиралася відпускати його ні за яких обставин. А щоб остаточно прив’язати чоловіка, завагітніла. Та не однією дитиною — двійнею.
Оксана ж не змогла залишитися на роботі — бачити щодня вагітну «заміну» було нестерпно. Вона звільнилася й влаштувалася до поліклініки, де ніхто не знав подробиць її особистої драми. Там вона знову поринула у роботу — лікувала дітей і намагалася загоїти власне серце.
А потім — трагедія. Пологи закінчилися жахливо. Молода медсестра не вижила, а діти — хлопчик і дівчинка — залишилися сиротами. Богдан, приголомшений горем, тримав на руках немовлят і не розумів, що робити далі. Вночі він не спав, удень метався від одного лікаря до іншого. Ні родичів, ні помічників — лише він і двоє крихіт.
На п’ятий день він прийшов до Оксани. Стояв у її сінях, тремтів від розпачу, на очах — сльози. Коли вона відчинила двері, він просто впав на коліна:
— Прости мене. Я був дурнем. Врятуй мене. Врятуй їх…
Вона стояла мовчки. Довго. А потім впустила його у хату. Разом із чужими дітьми. Разом із минулим, що так жорстоко її зрадило.
З того часу вони живуть втрьох. Або вп’ятьох — якщо врахувати всіх дітей. Вона знову стала матір’ю, тепер ще й прийомною. Він — тепер тихий, зігнутий, немов за рік постарів на двадцять. Що у них зараз — щастя чи компроміс — не знаю. Але одне ясно: її вчинок гідний поваги. Вона пробачила. Вона не відвернулася від чужого болю. І це — справжня сила жінки.
