Оля і я прожили разом у цивільному шлюбі протягом багатьох років. Наша спільна подорож була сповнена радістю, сміхом і випробуваннями, що допомагало нам ще більше зростати разом. Ми завжди підтримували один одного, ділилися радістю та горем, і це нас ще більше об’єднувало.
Життя тривало, і раптом Оля висловила бажання офіційно узаконити наші стосунки. Це викликало у мене сумніви, адже я думав, що цей крок може змінити все. У мене вже був син від попереднього шлюбу, і я завжди прагнув, щоб усе майно, яке ми маємо, успадкував він. Це було для мене важливим питанням. Адже Оля прийшла до мене на все готове. Вирішив поговорити з дружиною.
Вона сказала, що офіційне оформлення шлюбу не змінить нашого спільного життя, а лише підкреслить нашу вірність один одному. Вона побажала зробити це не для майна чи юридичних формальностей, а для нашого взаємного утвердження в любові та відданості. Її слова звучали наче правдиво, але мене насторожували.
Вважав, що ми віддані один одному і без узаконення стосунків. Отож, навіщо ці формальності? Чи, може, Оля так випробовує мене на відданість? Я категорично виступив проти узаконення. Пояснив, що це може породити непорозуміння між мною і сином. Він вважатиме, що я віддаю частину майна тобі. І я не хочу, щоб син був стурбований цим питанням.
Оля наполягала на своєму і образилася через відмову. Наступного дня зібрала свої речі і попросила, щоб я завіс її додому. Але я звикся до неї. У нас чудові стосунки. Навіщо все ускладнювати? Сказав, що хай заспокоїться і живе тут. Її ніхто звідси не проганяє. І не треба всіх тих комедій.
Вона далі грала роль ображеної. Я не вибачався, бо не було за що. Поки займався справами, Оля найняла таксі і все-таки покинула мій будинок. Її основним аргументом було, що я її не люблю, тому і не хочу поступитися. Але між нами нема суперечок, скандалів, робимо все узгоджено. То звідки ж такі висновки? Чому для неї була такою важливою ця формальність?
Я шукав відповідь на питання і не знаходив. Може, й справді, Оля права? Треба було узаконити наші стосунки підписом і все б залишилося, як було.
Думав, Оля поживе трохи сама і повернеться знову до мене. А вона вперто стояла на своєму — побачиш мене у своїй хаті лишень після розписки!
Так збіг місяць, другий, пів року, рік, а Оля не спішила повертатися. Спробував зателефонувати, а вона не брала телефон. Вирішив її провідати. Двері відчинив мені мужчина, який зміряв мене з ніг до голови і запитав, що мені потрібно. Я відповів, що хочу бачити Олю. Він глянув на мене уже уважніше і сказав: «Я її чоловік. Що Вас привело до Олі?».
Я вже не слухав більше його слів, різко повернувся і побіг сходами вниз. У вухах відлунювало: «Я її чоловік…Я її чоловік…»
-Невже для жінки є таким важливим підпис у паспорті? Чи, може, я чогось не розумію?
