У мого онука недавно був день народження — йому виповнилося десять років, кругла дата. Я заздалегідь вибрала подарунок, який, як мені здавалося, ідеально підійде для такої нагоди. Це була велика коробка із конструктором, про який він давно мріяв. У призначений день я зібралася, надягла свою найкращу сукню та вирушила до них додому. Підійшовши до дверей, я натиснула дзвінок, і за мить почулися швидкі кроки.
— Заходь у кухню, мамо, — сказала моя донька, відчиняючи двері. Її голос звучав тепло, але з легким відтінком втоми, наче вона весь день готувалася до свята. — Ти ж пам’ятаєш, як звуть нашого іменинника?
Я посміхнулася, переступаючи поріг. Звісно, я пам’ятала, що мого онука звуть Олесь. Але замість відповіді лише кивнула, тримаючи в руках яскраво запакований подарунок. У кухні вже був накритий стіл: барвисті тарілки, серветки із зображенням мультяшних героїв та великий торт із десятью свічками, який чекав своєї миті. Олесь сидів на чолі столу, сяючи від щастя. Його друзі, такі ж десятирічні невгамовні, голосно обговорювали щось, перебиваючи один одного.
— Бабусю, це ти? — скрикнув Олесь, побачивши мене. Він підбіг, обійняв, а потім із цілою гаміркою вдивився у коробку в моїх руках. — Це мені?
— Звісно, тобі, любий, — відповіла я, передаючи подарунок. — Розкривай, не тями!
Хлопчик із захопленням розірвав папір, і його очі засяяли, коли він побачив конструктор. Діти одразу ж оточили його, розглядаючи коробку й наперебій пропонуючи, що можна збудувати. Я дивилася на цю метушню й відчувала, як серце наповнюється теплом. Немає нічого кращого, ніж бачити дитячу радість, особливо в такий день.
Моя донька, яку я у думку називала Олею, присунулася до мене й тихо промовила:
— Дякую, мамо. Ти завжди знаєш, як його зрадіти.
Я лише знизала плечима, ніби це було очевидним. Але насправді я довго думала, що подарувати. Десять років — це вже не просто дитяче святОлеся поставила на полицю готовий космічний корабль, і в її серці засяяло світло — адже найкоштовніші подарунки не купиш за гроші, їх даруєш серцем.
