Десь о четвертій ранку за будинками почав гавкати пес. До п’ятої його лай став ще голоснішим. Люди прокидались на роботу, роздратовано слухаючи цей істеричний гавкіт. Близько п’ятої з хат потягнулися на роботу мешканці.
Першими, хто вийшов за межі двору, були чоловік і жінка, мабуть, подружжя. Вони вирішили таки подивитись, який пес так репетує зранку. Пройшовши трохи у бік гаражів, вони побачили його. Він гавкав далі, мордою повернувшись у бік будинків. А позаду нього на землі лежав людина. Подружжя кинулось до пса. Стало зрозуміло — він кликав людей.
Але чим ближче вони підходили, тим лютішим ставав його лай. Це була вівчарка, серйозна тварина. Близько не підійдеш. Жінка запропонувала викликати швидку.
Швидка приїхала незабаром. Двоє медиків вийшли з машини. Жінка, коли телефонувала, попередила, що там пес і не підпускає. Коли вони рушили до чоловіка, вона знову нагадала. Але пес раптом перестав гавкати, побачивши швидку. Він підійшов до господаря і сів поруч.
Двоє медиків наблизились до потерпілого. Пес сидів нерухомо.
— Що робитимемо?
— Здається, розумний, допустив. Я підійду. Якщо що — обприскаєш балончиком.
Лікар обережно поставив ящик з ліками, присів біля чоловіка, поглядаючи на пса. Той мовчки спостерігав.
Пульс був, але слабкий. Чоловік, досить молодий, років 35, велика втрата крові. Поранення в живіт. Один із медиків відкрив аптечку, швидко перев’язав рану, другий набрав два шприци, зробив уколи. Пес уважно стежив.
До того часу вже зібралась юрба охочих подивитись. Але стояли вони за десяток метрів. Ніхто не наважився підійти ближче.
Один із медиків приніс ноші. Вони обережно поклали чоловіка, завантажили в машину. Пса забрати не могли. Він дивився на них, вони — на нього. Та інструкції… Та й що далі?
Швидка поїхала обережно по нерівній дорозі. Пес біг поруч…
До лікарні було недалеко. Весь шлях вівчарка то відставала, то наздоганяла, бігла за машиною. Перед шлагбаумом швидка зупинилась. Охоронці підняли перешкоду, машина заїхала на територію. Водій сказав одному з них:
— У нас поранений. Це його пес.
— Зрозумів, але що я вдію? — І, глянувши на пса, буркнув: — Ану стій! Фу! Не можна! Сиди!
Цей набір команд трохи збентежив вівчарку. Але вона зупинилась, сіла перед шлагбаумом і лише поглядом провела машину.
Просидівши з годину в очікуванні, вона лягла ближче до краю паркану, щоб не заважати машинам. Охоронці спочатку стежили, щоб вона не прокралась на територію. Але потім, усвідомивши, що він чекатиме тут, лише час від часу поглядали в його бік.
— Що робитимемо?
— Нічого, а що пропонуєш?
— Він же тут скільки лежатиме?
— Хто його знає? Може, полежить та піде.
— Ні… Розумний, здається. Невже чекатиме?
— А скільки? Якщо там погано, то й не дочекається.
— От лихо… Може, йому поїсти дати?
— Ага! Ти його підгодую тут, а тебе потім звільнять.
— Та що робити?
— Нічого. Подивимось, може, сам піде. А якщо ні — тоді й вирішуватимемо.
_________________________
Настав ранок. Вівчарка так і лежала біля в’їзду. Охорона мала змінитись. Тим, хто прийшов, пояснили ситуацію. Один із змінившихся сказав:
— Піду дізнаюсь, що там із чоловіком. Та й ситуацію поясню. Щоб випадково відлов не викликали. А то…
Нехай по камерах подивляться… Та може, йому чого принесу…
— Не підгодовуй тут!
— Ну так, нехай здохне тут під парканом!
Пес уважно дивився на тих, хто говорив і поглядав на нього.
Минуло зо сорок хвилин. Охоронець, що пішов за новинами, повернувся.
— Ну що? Як там із чоловіком?
— Прооперували. У реанімації. Кажуть, більш-менш. Ось, у їдальні забрав залишки… — Чоловік приніс у пластиковій мисці котлету, сосиску, а в іншій глибокій — води.
— Але тут годувати не можна… Іди сюди, — кликнув він пса, ставлячи миски під дерево біля дороги.
Вівчарка пильно дивилась на нього, не рухаючись з місця.
— Іди, їж. Хоч води попий. Бери! Можна! — Чоловік намагався згадати команди.
Пес підвівся, але з місця не рухався. Було видно, що він думає. Дивився на людину, на миски, на шлагбаум. Сів.
— Ну, як хочеш, — охоронець відійшов від дерева і повернувся до будки.
Пес повільно підвівся і підійшов до миски. Понюхав, жадібно почав пити воду.
_________________________
Минув тиждень. Господаря цього розумного пса вже два дні як перевели до палати. Він поступово одужував. Запитати про пса було ні в кого. І від цього було дуже важко.
Вони жили удвох після того, як він пішов у запас через поранення. Разом служили, разом пішли на цивільку. Він дуже сподівався, що такий розумний пес не пропаде.
ВівчаАльма лежала під деревами, не відводячи погляду від в’їзду, і чекала.
