Знайшли під дубом: як два хлопчики стали нашими синами
— Тепер у нас двоє нових дітей. Я знайшов їх у лісі під старим дубом. Ми будемо ростити їх як своїх, — голос Ярослава звучав дивно глухо, ніби пробивався крізь товщу води.
Ганна застигла біля плити. З каструлі клубилася пара, затягуючи вікно. Крізь запотіле скло вона побачила постать чоловіка з двома зв’язками в руках.
— Що ти сказав? — повільно поставила чашку на стіл. — Які ще діти?
Двері розчинилися. Ярослав увійшов у кухню, зім’ятий, у куртці, всипаної ялиновим хвоєм. В обіймах він тримав двох хлопчиків, загорнутих у старий вовняний плед. Один міцно стискав у руках полинялого плюшевого зайця, другий спав.
— Вони просто сиділи під дубом, ніби чекали когось, — прошепотів Ярослав, опускаючись на стілець. — Навколо — ані душі. Лише дорослі сліди, що йшли у бік болота.
Ганна підійшла ближче. Один із хлопчиків відкрив очі — темні, ясні. Чоло гаряче, але погляд — усвідомлений.
— Що ти наробив, Ярославе? — прошепотіла вона.
У спальні почувся шелест. Шестирічна Соломія, їхня донька, вийшла в коридор, потираючи очі. — Мам, хто це?
— Це… — Ганна запнулася.
— Це Богдан і Мирослав, — впевнено відповів Ярослав. — Вони тепер житимуть з нами.
Соломія підійшла ближче, обережно витягнула шию. — Можна їх обняти?
Ганна кивнула. Слова застрягли в горлі.
Дні плывли безперервною низкою турбот. Хлопчики виявилися молодшими за Соломію — років по три-чотири. Боялися гучних звуків, не їли м’ясо, Мирослав ховався за грубою, а Богдан плакав уві сні.
— Треба повідомити органи опіки, — сказала медсестра Наталка Степанівна, що прийшла оглянути дітей. — Може, хтось їх шукає.
— Їх ніхто не шукає, — різко відповів Ярослав. — Сліди вели до болота. Це все, що треба знати.
— Люди базікають, Ярославе. Навіщо тобі зайві роти? У тебе вже є… — Вона глянула на Ганну.
— Закінчуйте, — голос Ганни був як лезо. — У нас уже є що?
— Ви не живете біля моря, — буркнула Наталка, відвертаючись.
Вночі Ганна стояла біля вікна. У темряві хиталися верхівки сосен. У дитячій спали троє: Соломія обіймала хлопчиків, ніби захищала.
— Не спиш? — Ярослав обійняв дружину ззаду.
— Згадую.
Він зрозумів, що саме. Чотири роки тому, переїхавши у цей дім на краю лісу, вони втратили дитину. Швидко, майже непомітно. Більше дітей не було.
— Якщо ти зміг їх підняти, — Ганна повернулася до чоловіка, — значить, мені їх не можна відпустити.
Він нічого не відповів. Дивився у бік лісу, де під дубом почалася їхня нова історія.
Через тиждень хлопчики перестали ховатися. Богдан навчив Соломію ліпити пиріжки з піску. Мирослав гладив сусідського пса.
— Та прямо як твої, — посміхалася сусідка. — Особливо цей, з ямочкою на підборідді. Твоя копія.
Ярослав мовчав. Але ввечері сів біля дітей і почав розповідати казку. Його голос був тихим, як лісовий струмок.
Дім став голоснішим, клопітливішим, але й життєвішим.
Минуло шість років. Осень знову розмалювала ліс. Дім оплела дика хмель, біля лазні виріс обліпиховий кущ.
— Знову чіпляються, — кинув рюкзак Богдан. — Кажуть, ми ненастоящі.
— Дав у ніс? — повернулася Соломія.
— Мирось дав. А потім сидів під деревом до вечора.
Ярослав увійшов, струшуючи дощ із куртки. — Знову бійка?
— Санька Вовка побив, — кивнув Богдан. — Сказав, у нас прізвища немає.
Ярослав промовчав. Кожного ранку він возив дітей через ліс до школи. Взимку виштовхували машину із заносів, навесні грузли у багні.
— Школа загартовує, — тихо сказав він.
— Це не загартування, це знущання, — з’явилася Ганна. — Мені боляче на це дивитися.
Мирослав увійшов останнім, з синцями на руках.
— Я більше не буду, — прошепотів.
— Будеш, — Ярослав поклав руку йому на голову. — Якщо тебе ображають — захищайся.
Ввечері вони пішли в ліс. Під мрякою, знайомими стежками.
— Бачиш кільця на зрізі дерева? — показав Ярослав. — Кожен рік — одне. А кора захищає. Без неї — дерево загине.
— Я — кора? — запитав Мирослав.
— Ми всі — кора. І коріння. Тримаємо одне одного.
Вдома Ганна розчісувала коси Соломії.
— Мам, ти їх одразу полюбила?
— Ні. Спочатку — страх. Потім тривога. А потім зрозуміла: вони завжди були наші. Просто народилися не в нас.
— Я теж боялася, що ви мене розлюбите, — прошепотіла дівчинка. — Але тепер не уявляю життя без них.
Соломія стала відмінницею. Богдан — мрійник, малював світи. Мирослав — золоті руки.
—»А ранком, коли сонце обіймало ліс, вони всі разом сміялися за сніданком, бо тепер, майже як у казці, у них було щось набагато більше за кров — вони були одною родиною.»
