Під час вечірньої прогулянки з собакою двоє чоловіків зупинилися біля старшокласниці й грубо запропонували «підвезти».
Такого Оленка ще ніколи не бачила у своєї собаки: в її очах палав гнів, ікла блищали загрозливо. Перш ніж дівчина усвідомила, що відбувається, пес уже кинувся на чоловіка, який схопив її за руку, звалив на землю й навис над нею, як темна тінь, з похмурим гарчанням…
Коли Оленці виповнилося сім, батьки виділили їй власну світлу кімнату. Але дівчинка категорично відмовлялася спати там сама. Кожного вечора хтось із батьків то мама, то тато лягав поряд, допоки вона не засинала. Якщо ж посеред ночі вона прокидалася й була сама, то, схопивши подушку й ковдру, перебиралася до батьків. Ні благання, ні розмови не допомагали нічого не змінювалося, хоч дівчинка й підростала.
Все тривало аж до того дня, коли рішення некою дивною волею сповна впало їй під ноги у вигляді білого пухнастого клубка, який спочатку перелякано підскочив, а потім одразу залишив плямку на підлозі. Придивившись, Оленка побачила, що це був чарівний цуценятко таке солодке й беззахисне, що вона одразу скрикнула: «Мамо, можна залишимо?» І почалися угоди: добре вчитися, прибирати, самостійно вигулювати песика й спати у своїй кімнаті без батьків. Перші три умови дівчинка прийняла миттєво, але з останньою вагалася доки не зрозуміла: «Тепер я вже не сама!»
Так у їхньому домі зявилася Мила на папері весті, але за характером справжня панночка з твердою волею. І що дивно Оленка дотримувалася обіцянки. З появою Мили вона почала спати у своїй кімнаті, а собака стала їй вірним другом як уночі, так і вдень.
Міла була справжньою красунєю: доглянута, усвідомлювала свою принадність, поводилася, як справжня аристократка. Інших собак вона майже ігнорувала, але до дітей, які завжди прагнули її погладити, ставилася терпляче, навіть з легким зверхнім виразом ніби приймала їхній захват. Однак, коли до неї наближався інший пес, вона миттєво оскалювала ікла й люто загарчала.
Щоб змінити поведінку Мили, мама й Оленка записалися до школи для собак і три тижні ретельно відвідували заняття. Але чи тренер був недостатньо досвідчений, чи Мила занадто самостійна змін так і не сталося. Фахівець лише розвів руками: «Вона вважає вас своєю зграєю. Іншого їй не потрібно». Що ж вони й так чудово ладили.
Для прогулянок Оленка й Мила обирали пустир за будинком. Колись там стояли бараки, але їх давно знесли залишилися лише залишки фундаментів і дикі фруктові дерева. Одна сторона ділянки виходила до приватного сектору зі старими деревяними хатами вони вже доживали свої останні роки. Більшість вигулювали собак на облаштованому майданчику неподалік, але Оленка з Милою полюбили цей затишний куток, який дихав свободою.
І саме тут Мила зустріла свою долю.
Того літа Оленці виповнилося пятнадцять, а Милі вісім. Дівчина вже була високою й стрункою, з мрійливим поглядом і телефоном у руці. Мила ж поводилася з грацією дорослої впевненої в собі пані. Вони гуляли пустирем: Оленка йшла, занурена в думки, а Мила обнюхувала траву коли раптом стався напад! На неї кинувся великий, кудлатий пес, схожий на вівчарку, але ще більш розкуйовджений і сповнений невичерпної енергії. Був то веселий, галасливий великан, який почав скакати навколо Мили, штовхати її носом, лизати й своєю радістю просто заряджав усіх навколо. Мила завмерла, не знаючи, як реагувати на таку нахабність.
Не бійся його, донечко! підійшла до них літня жінка з паличкою. Грайливий, але лагідний. Ще нікого не вкусив!
Бачу, засміялася Оленка, присідаючи, а радісний шерстюга почав енергійно лизати їй руки, махаючи хвостом так, що піднімав хмари пилу. Від нього хіба що можна злякатися, що залиже до смерті!
Знаєте, раніше я випускала його лише у двір, на вулицю не виводила. Але вчора приїхав онук випустив його, і пес так зрадів! Вирішила теж вивести. Але як тільки він побачив вашу собачку, одразу побіг до неї.
А моя не може відірвати від нього очей. Здається вона закохалася!
Оце чудово! Двоє веселіше. Його звуть Бурко. А мене Марія Іванівна.
З того вечора Бурко став постійним учасником їхніх прогулянок. Іноді він вже чекав на пустирі, а якщо запізнювався, Мила видавала дзвінкий гавкіт і за хвилину він уже мчав до них. Вони ганялися по траві, гралися, котилися в пилу.
Оленка брала ковдру, розстилала під яблунею й читала. Мила й Бурко, набігавшись, лягали поруч, торкаючись носами. Іноді до них приєднувалася й Марія Іванівна приносила домашніх печива, сідала на край ковдри й розповідала історії. Оленка із задоволенням слухала
