Петрик виріс у багатодітній родині на Київщині. Тато, відомий любитель заглянути у чарку, перебігав з однієї роботи на іншу, а мама крутилася як білка в колесі: вдень на пошті, ввечері вдома, намагаючись нагодувати трьох дітей.
Петрик був найстаршим, тож постійно допомагав: глядів двох молодших сестер, носив воду і дрова, а коли сестрички підросли, вправно ділили хатню роботу. Щоправда, до того часу батька вже не стало відправився випити з кумами щось таке, що забрало зі світу. Чесно кажучи, легше у хаті не стало.
Мама причитала, згадуючи нещасного:
Хоч і був любителем випити, але неконфліктний, не некультурний. І копійку, хоч і не велику, але приносив. Ех, Василю… До кого ж ти нас залишив…
Щоб не слухати материнських нарікань, Петро хутко робив свою роботу й тікав з хати до хлопців на вечірні посиденьки. Дітлахи збиралися біля занедбаної хати на краю села місце легендарне: ніхто там роками не жив, а ганок широкий, ніби лавка, саме для компанії.
Сідали, як горобці, лускали насіння й надокучали одне одному небилицями зі шкільного життя. До насіння у Петрика руки не доходили мама ніколи не купувала, економила на всьому, що могла. Та його сусідка і подружка Ганнуся завжди підливала йому луку у долоню тихенько, непомітно, підсовуючи ароматне соняшникове золото то в кишеню, то просто в долоню.
Петя ледь чутно дякував, і смакував насінням, як і всі, та й здавалося йому, що Ганнуся спеціально сідає ближче, аби підгодувати його. Спочатку соромився, а потім звик і навіть сам подавався до доброї дівчини.
Але просто так приймати ласощі Петру совість не дозволяла. Тож він на другий день після школи ішов до Ганнусі, коли та поралася на городі. Завжди питав:
А твої де?
На роботі, як завжди, відповідала вона.
Тут Петрик засідав до буряків чи до моркви і хутко знищував буряни, торохтячи про все на світі з подружкою.
Ганнуся від його допомоги не відмовлялася і говорити любила, і вдвох веселіше, ніж самій корячитися. По роботі запрошувала Петрика до саду, приносила чай і солодощі вафельки чи сирнички. Петро для порядку відмовлявся, але Ганнуся тільки руками розводила: мовляв, без чаю не відпущу.
Цукерки у хаті Петрика то була рідкість, хіба що на якесь свято, тож про себе він був дівчині дуже вдячний.
У школі Петя намагався не пасти задніх, хоч навчання давалося туго. Лише спорт був його стихією: бігав, стрибав і навіть тренера обганяв. Далі подався до училища на спортвідділ, а Ганнуся на медсестру.
Дорослими бачилися рідко здебільшого, як приїздили на свята з міста. Петрика вже не впізнати було із худого щуплика виріс у справжнього богатиря, а Ганна двічі виглядом не змінилася: та сама синьоока, худа й усміхнена. Заміж Ганнуся вийшла рано після того, як в аварії втратила обох батьків. Шукала в коханні розради, хотіла родину, аби легше перенести горе…
Коли Петрик довідався, що вона вийшла за Івана місцевого душогрія й балакуна, був в шоці. Йому здавалося, що пара та ще «гармонійна», але через рік у них народився хлопчик.
Петро не поспішав заводити сімю. На здивування навіть своєї матері, зарекомендував себе на роботі в дитячій спортшколі, швидко став директором спорткомплексу в обласному центрі.
Сестри теж порозїжджалися і завели власні родини. А в Ганнусі з чоловіком закрутилося не дуже.
Знаєш яка там у неї картина, казала матері Петрикова мама, Марія Андріївна. Її Іван, той самий що й наш був. Пропадає бозна-де, пє… Ні дружина, ні дитина не цікавить. Ех, жаль мені її.
Петро аж по столу гаркнув кулаком:
Такий же, як і мій батя Що вона з ним побачила? Бідненька моя Ганнуся.
Тягне з хати все: магнітофон такий продав, одяг, навіть батьківський кришталь і рушники А ж кого ж совість дозволить купувати, знаючи, на що ті гроші
Вона приходить грошей позичати? спитав Петро напряму.
Ні, мовчить. Але тяжко їй, зарплата маленька. А від чоловіка нічого. Біда.
Петя походжав по хаті, щось обдумуючи. Мама почала:
В чужу сімю не лізь, Петрику. Живе значить, ще тримається. Хто його знає, може любить
Тоді Петя розказав, як Ганна все дитинство пригощала його насінням, совала цукерочки й поїла чаєм. Що тяжко йому знати, як їй зараз з малюком тяжко.
Що ти надумав? злякано спитала мама. Тільки не торкайся її чоловіка. Не доведи Боже лиха. Давай краще просто підсобимо.
Петро кивнув і поїхав у місто. Через пару днів повернувся з повною машиною дві торби, пять коробок та пакунки з продуктами (крупи, цукерки, консервація), одягом. А ще мішок добірного насіння.
Оце ти, Петро, збираєшся переїжджати до мене? аж просвітліла мама.
Та ні, мамо. Робота у місті, хата теж там. Це продукти для тебе. І насіння передай Ганні, сама знаєш, для кого. Я сам їй незручно нести. Ти вже розпоряджайся.
А як сестри твої, їм що ж треба?
Я їм до кожного свята гривні відправляю. Вони при чоловіках не обділені.
Та й справді, тільки й сказала мама.
Я вже в місто, а ти, мамо, носи Ганні частування помаленьку, щоб сусіди зайвого не бачити. Кінчиться ще привезу.
Петро обійняв маму, поцілував та поїхав. А Марія Андріївна хутко до кладовки в торбах було найкраще смажене насіння Оце закручу! Буде на все село! раділа, як дитина.
У коробках згущене молоко, тушонка, макарони, крупи, борошно, цукерки таке, що й онуків вгостити не соромно.
Так вона й робила: вечорами відносила Ганні пакуночки частенько ховала під курткою. Спершу Ганна відмовлялася, але коли до відра насіння дійшла черга, здогадалася від кого подарунки.
Вона розплакалася (чого вже приховувати?), руками перебирала сонячне золото й просто сказала:
Передай Петрові спасибі. Стільки років минуло, а він не забуває. Хай не хвилюється, я вже два тижні як на розлучення подала. Дасть Бог все завершиться.
Марія Андріївна попленталася додому зовсім розгублена. Тепер Ганна буде сама. А її Петро неодружений
Еге ж Що тепер буде? Може, і посватати мою Ганну вирішить бурмотіла жінка.
Час минав. Марія Андріївна й далі приносила гостинці, пили чай із балакучою Ганною, малюк Віталик мало не звав її бабусею. Петро щоразу привозив іграшки. А втрьох за чашкою чаю згадували шкільні пустощі і жодного слова про той невдалий шлюб, ніби його й не було.
Петро став навідуватись частіше, і, здається, головним питанням вже було:
А Ганна давно приходила? А Віталик у тебе?
Синок, ти хоч спитай як я, сміялася мама.
Вибач, мамо Як ти? питав Петро і вже нишком визирав у вікно.
Іди вже. Вона вдома, вихідна. Ну досить вже вам тих ігор всі село шепоче.
Як завжди: тільки ще подумаєш а вже одружили, сміявся Петро.
Підійшов до мами, обійняв її:
Дякую, мамо… За все. За те, що розумієш.
Мама перехрестила, пішла до образу, а Петро смикнувся, потім повернувся й дістав букет білих хризантем.
І не зважаючи ні на кого, попрямував до знайомого ще з дитинства ганку Ганнусі. «Шепочуться, ага. Ще й не таке пошепочуть. Зате я їм покажу ще той хепі-енд»
В цей час Ганна, стоячи у темній кімнаті за фіранкою, спостерігала як Петро несе їй квіти, і раптом зрозуміла: навіть насіння не головне. Головне не переставати бути собою.
