Денник Петра Вороненка
Боліничне вікно було прочинене зранку відчинила медсестра, щойно розвиднілося. У палаті гуляв свіжий повітряний струмінь, штори метелилися, а зелень листя за вікном милувала серце. Про пекучий літній спекот ще не йшлося сонце ледь торкалося світу.
Мені вирізали апендикс. Казали, що складно було: ледь встигли, та я не боявся. Медсестра жартувала зранку чи не боюсь уколів, видавлюючи повітря зі шприца. Я лише мовчки перевернувся набік вставати ще не дозволяли. Знайшла чим лякати
До лікарні мене привезли з-за рогу вулиці. Було зле раптом прихопило. Я не бездомний, просто виріс у дитбудинку і того дня йшов із хлопцями з базару, де намагалися підзаробити по-тихому. Тоді й стало недобре.
Найбільше шкодував одне: підставив Леська й малого Сергійка. Відтепер у дитбудинку буде переполох. Вчора після операції прибігла Ганна Кирилівна заступниця директора, важила вигляд турботи. Я ще не оклигував від наркозу, пам’ятаю її стурбоване обличчя, та подробиць не згадаю.
Чому мене не прихопило вже на території дитбудинку? Залишалося ж зовсім трохи пройти. Але сталося, як сталося
Винуватив я у всьому абрикоси. Нам на базарі віддали ящик ніби зіпсутих фруктів, а вони були такі солодкі, як мед, їли й не зупинялись. От і переїли. Ну чиста дитяча пригода.
Ого, герой! Як самопочуття? старший лікар з волохатими руками оглядає шов. Найгірше вже позаду. Можеш не боятись.
Я й не боявся, буркнув я, більше для себе.
Молодець! Але послухай: поки їсти не можна, передачі забороняю. Потерпи трохи без смаколиків. Ввечері дамо кисіль.
Я кивнув просто з поваги. Досвід підказував солодощі мені в лікарню ніхто не принесе. У дитбудинку на мене зараз всі сердяться за втечу, за те, що підставив працівників. Ходили на базар таємно, пролізли крізь дірку у паркані, і наче спеціально на тому поверненні мене й скрутило.
Сміливість Так, лікар має рацію. Я з дитинства змушений був бути сильним і зухвалим. Мати, певно, народила мене випадково не стало грошей на аборт Мені десять, але це все не проблема мій світ такий, що тут звикають до думки про матір, яка залишила. Дивно, я не відчуваю злості навпаки, вдячний, що народила. Хоч і написала відмову.
До трьох років я був у Будинку немовляти, потім перевели в дитбудинок під Сумами, звідти вже у Полтавську область. Весь час боротьба за життя. Згадую, як билися за їжу в їдальні. Природно, кожен стоїть за себе гарячий час змалку.
Билися не лише за їжу: у кого сила тому й місце. Пару разів ламаючи руки, не стогнав. Одного разу перукарка, що голила нас під нуль, глянула на мою голову, усю у шрамах, аж розплакалась.
Чомусь ці сльози мені були чужі. Сам я ніколи не плакав.
Зараз мене хочуть злякати якимось шрамом чи уколом? Смішно
Дорослі здаються мені холодними й розрахованими. Я не малюк і не «солоденька дівчинка», якого хочеться жаліти. Я жорсткуватий, трохи злісний, прямий. Правила у мене давно власні.
Часто згадую одну дорослу, єдину, котра залишила відчуття тепла. Не знаю, як діти розмовляють з мамою подумки, але цю жінку з голубими очима і лагідною посмішкою згадую, як тільки стає гірко. Вона співала мені колискову:
Котик сіренький з хвостиком,
Баю-бай, баю-бай
Лапки білі, вушка чорні,
Баю-бай, баю-бай
Було легше засинати, коли на душі сутінки.
Потім вона зникла. З того часу, окрім короткого доторку тепла, мені ніхто не співав пісень. Імені її не згадав би, в думках називаю «мама».
У лікарняній палаті стало метушливо медсестра заслала ліжко навпроти мого. «Круто, хоч не сам!», майнула думка.
Аж ось котять на каталці ще когось, купа халатів, шепоти. Дивлюсь на ліжку худенький, гостроносий хлопчик, на руці крапельниця. Довго у палаті залишились лише батько, медсестра і він.
Потім виявилось, хлопця звати Святослав, одинадцять років. Його батько весь день не відходив сидів поряд, схилившись, мов застигла скеля. Святий спав.
Я трохи крутився спина затерпла. Чоловік озирнувся, і я ледь чутно привітався.
Поговорили. Він поцікавився моєю операцією, питав, чи не хочу чогось. Я: «Та ні, навіть їсти не можна». Далі розповів, що Святослав хворіє. Мовчки погодився, що він тут посидить не мені ж вирішувати.
Наступного дня палата була наповнена людьми. Святославу ставили крапельниці, медики метушилися, до нього прийшла мама висока, пряма, з кучерями й червоними очима від сліз. Тримала сина за руку, шепотіла щось, пестила. Всі про щось пошепки, і всі мов наперередодні біди.
Мене перевели до іншої палати став гарячкувати. Але я ходив до Святослава цікавився, як він. Мама і батько з ним не говорили про страшне. Але знаєте, діти з дитбудинку питають прямо. Я запитав у тітки Лесі, чи хлопець помре. Вона лише хитнула головою: довгі лікування, чотири операції ніхто не знає
Святослав як герой кінематографу, з гарною мамою, татом, бабусею й дідом, ріднею. Все було, і все це марно, бо хвороба не дає жити.
Дні йшли однаково. Батько Святослава, Дмитро Єгович, все дізнався про мене й мій дитбудинок. Одяг дав донести я вже звик, що все на мені чуже, і все одно подумав: «А якщо Святослав одужає?..» У цій сім’ї слово смерть не казали вони лиш чекали, не сміли вимовити.
Я питав, чи боляче вмирати, дивлячись на Святослава, стискаючи його сорочку. Дмитро відповідав чесно: намагаємось робити все, щоб не було боляче. Але він уже не одужає, на жаль.
Ночами ми залишалися у палаті вдвох. Я говорив, тримав Святослава за руку:
Я не знаю, де моя мама. Може, й не жива. Я не злюся на неї. А ти не помирай. Подивись, як тут усі тебе люблять Я би тобі віддав сорочку й штани, а ти б просто залишився Ти тільки живи!
Щоночі ввижалося мені, що Святослав щось каже у сні. Я сідаю на його ліжко, беру за руку, співаю йому ту єдину колискову, яку мені співали:
Котик сіренький з хвостиком
Вранці я підхоплювався, шукав його погляд. Святослав помер вночі. Я навіть не помітив, лише зранку не знайшов його в палаті. З розпачем оббіг усіх: медсестра, санітарка, лікарі. Всі ухилялися, аж поки молодий інтерн не сказав: «Вибач, Петре. Так воно буває». Я був такий злий, що перекинув відро з водою в коридорі.
Семко став для мене справжнім другом, хоч і не промовив до мене за всі дні жодного слова, я йому розповів про себе все. Про маму, про виховательку, про бійки й свої страхи.
З часом Дмитро й Софія, батьки Святослава, наважились шукати далі сили жити, але знаходили спокій, думаючи про мене. Софія довго не погоджувалася навіть слухати про всиновлення іншого хлопця, Дмитро схилявся до цієї думки, й тітка Леся підтримувала його.
У дитбудинку мене викликали до директора я був скутий, навіть руки боявся подати. Та приїхали вони разом із соціальною працівницею, з якою вже говорили наперед.
Згодом я вперше потрапив до них у гості кухня, весь дім, портрет Святослава я навіть не наважувався нічого їсти, боявся зробити зайвий рух. Коли вперше побачив кімнату Святослава очі засяяли він тут такий живий, веселий, сміється. Я відчув: Семко зі мною, підбадьорює мене.
Ми разом із Софією гортали фотоальбом, я коментував усе: О, море! Він мені про цю поїздку розповідав! Софія зауважила, що Святослав давно не міг говорити. Я зніяковів, та вперто: Але розповідав!
Раптом Софія запитала: А якби ми захотіли тебе всиновити погодишся? Я зам’явся, розгубився: Не знаю Він був добрий. А я такий собі. Я не вмію
Софія несподівано міцно обійняла: Ми ж не замість нього тебе беремо, а просто приймемо, як великого друга. Я зніяковів давно вже ніхто мене не обіймав. Дивний запах, тепло
Вперше за весь цей час у горлі став ком. Очі наповнилися слізьми. Я розплакався.
Ну ж бо, Петре, ти ж мужній хлопець, шепотіла Софія, витираючи сльози з мого обличчя.
Її слова я вже колись чув.
Вікно було відкрите, чистий вітер, світлі штори надувались хвилею, листя зеленіло за вікном, а з портрету лагідно дивився Святослав.
Я запитав, чи вона знає пісню Котик сіренький з хвостиком.
Чула. Якщо хочеш, навчуся.
Я кивнув. І разом із цією згодою в мені виросла надіяВечір підкрався тихо чи то бо літо, чи тому, що у цій оселі світла завжди було трохи більше. Софія заварила чай, а Дмитро запропонував вигадати нове правило для їхньої троїчної родини. Ми довго сміялися, сперечалися, зрештою я сказав:
Треба завжди відкривати вікно перед сном. Щоб вітер заходив і колискову було чути.
Дмитро підморгнув:
Так і буде. Новий домашній закон.
Ми пішли вкладатися. Я довго лежав із відкритими очима, прислухаючись до знайомої уже тиші тепло у кімнаті, ледь чутний скрип лампи, і кудись вибігли всі колишні страхи. У вікно увірвався літній запах, і, здається, десь у глибині памяті озвався знайомий голос пісня все ще звучала, хоч я її майже забув.
Тієї ночі я заснув перший без страху за багато років. Вперше на світі мені не хотілося тікати нікуди я був удома.
І мені здалося, що за вікном хтось шепоче:
Баю-бай, баю-бай
Тепер я знав, що це означає коли є кому співати на ніч і є кому відчинити вікно для вітерця, боятися вже нічого.
