Геннадій повернувся з полювання злий, як оса в банці. Чоботи скинув біля порога – один ліворуч, другий праворуч. Куртку жбурнув на гачок, не влучив, навіть піднімати не став. Пройшов на кухню, загримів чайником.
Наташа сиділа в кімнаті, гортала телефон. Чула, як чоловік ходить – важко, нервово, кожен крок ніби закид. Рудий пес Фунтик лежав біля її ніг, поклавши морду на лапи. Вуха притис, хвостом не виляв. Він завжди чув, коли господар у такому настрої, і намагався не потрапляти на очі.
– Так, – Геннадій став у дверному отворі, руки в боки, як робив завжди, коли виголошував щось, на його думку, остаточне. – Пес для полювання не годиться. Безглуздя, а не собака. Натаскував-натаскував – товку нуль. Качка падає – він сидить. Заєць мимо – позіхає. Треба позбуватися.
Наташа підвела очі. Подивилася на чоловіка спокійно, уважно, як дивляться на людину, яка сказала щось дуже дурне, але ще сама цього не зрозуміла.
– Позбуватися? – перепитала вона, ніби пробуючи слово на смак.
– Ну а що? Годувати дармоїда? Мисливська собака має полювати. А цей… – Геннадій махнув рукою в бік Фунтика, який притисся до Наташиної ноги ще щільніше. – Завтра відвезу до Петровича, може, погодиться прибрати. А ні – то на трасу викину.
«На трасу викину» – ось тут щось усередині Наташи клацнуло.
Вона мовчки встала. Фунтик тут же підвівся за нею, тривожно дивлячись знизу вгору. Наташа пройшла повз чоловіка в передпокій, відчинила антресоль і дістала чемодан – великий, синій, на коліщатках. Той самий, з яким колись їздили в Карпати, коли ще їздили кудись разом.
Геннадій простежив за нею поглядом, але нічого не сказав. Вирішив, мабуть, що жінка затіяла сезонне перекладання речей.
Та Наташа відкрила Геннадієву половину гардероба.
Сорочки – раз, два, три, чотири. Акуратно. Труси, шкарпетки – в бічну кишеню. Джинси – одні вихідні, одні робочі. Светр сірий, подарунок матері. Бритвений станок із ванної. Зубна щітка.
Геннадій з’явився в дверях спальні й кілька секунд мовчки дивився. Потім дійшло.
– Ти це що робиш?
– Чемодан тобі збираю, – відповіла Наташа тим самим тоном, яким казала «вечеря на плиті» або «хліб скінчився».
– Який чемодан? Навіщо?
– Ну ти ж сказав – позбуватися треба. Ось я й позбуваюся.
Геннадій моргнув. Потім сів на край ліжка повільно, наче ноги підвели.
– Через собаку?
– Не через собаку. Через тебе.
Вона застібнула блискавку й випросталася. Фунтик тихо увійшов до кімнати й ліг біля порога, наче вартував.
– Я тобі скажу, Гєно, раз уже пішла розмова. Ти Фунтика дармоїдом називаєш. Полювати не вміє, товку нема. А давай порахуємо, від кого тут толк є.
– Наташ, ну що починаєш.
– Фунтик качку не приносить, це правда. Зате він кожного ранку зустрічає мене так, наче я пів року у відрядженні була. Лапу кладе на коліно, коли я плачу. А я плачу, Гєно, часто. Бо ти приходиш з роботи – і в телевізор. З полювання – на диван. Зі мною востаннє нормально розмовляв, коли рахунок за світло великий прийшов. Три речення підряд – то була подія.
Геннадій розкрив рота.
– Порівняла теж – я й собака.
– Не порівнюю. Констатую. Фунтик живий. Відчуває. Любить. Просто так, безкорисливо. Йому не треба, щоб я була худа чи борщ варила. Йому треба, щоб я була. Ти, Гєно, коли востаннє радів, що я є?
Тиша в кімнаті повисла, як білизна на мотузці – важка, мокра, незручна.
Геннадій дивився на чемодан. Потім на жінку. Фунтик підвів голову й подивився на нього без образи, без злості. Просто подивився. Собаки не вміють тримати зло, у них для цього серце занадто велике.
– Я ж не всерйоз, – сказав Геннадій. – Гарячкував. Чоловіки сміялися.
– Чоловіки сміялися. І ти, щоб перед ними соромно не було, вирішив живу істоту викинути. Яка тобі довіряє. Яка біжить до тебе, коли ти додому приходиш. А що ти її викинеш – він не знає. Він думає, що ти хороший.
Геннадій потер обличчя руками. Щетина кололася – не голився два дні на полюванні.
– І що, чемодан – це серйозно?
Наташа помовчала. За вікном горобці сварилися на горобині. Холодильник загудів і замовк.
– Серйозно, Гєно. Справа не у Фунтику. Фунтик – остання крапля. Ти так про живу істоту – «позбутися», «на трасу». А якщо завтра я не догоджу – теж позбудешся? До мами відвезеш – не придалась, мовляв, забирайте?
– Ну загнула.
– Це ти загнув. Давно. Перестав бачити, що навколо живі. Я жива. Фунтик живий. Ми не інструменти. Не рушниця, яку можна продати, якщо криво стріляє. Ми сім’я. А сім’єю не розкидаються.
Геннадій сидів і почувався так, як давно не почував. Раніше-то як – він сказав, жінка погодилася. Не тому, що Наташа безхарактерна. Вона вміла промовчати – терпляче, по-жіночому. Берегла. Згладжувала. А він звик, що можна говорити будь-яку дурню – і нічого не буде.
А от – буває.
Фунтик підійшов до Геннадія й ткнувся мокрим носом у руку. Просто підійшов, бо бачив: людині погано. А коли погано – треба бути поруч. Фунтик це знав не розумом – нутром, усією своєю рудою шкурою.
Геннадій подивився на пса. На мокрий ніс, карі очі, на хвіст, який боязко ворухнувся – мовляв, ну що, мир?
І тут його пройняло. Не до сліз – чоловік усе-таки. Але щось перевернулося всередині, як човен на хвилі – бульк, і ти вже по інший бік.
– Наташ. Прибери чемодан.
– Навіщо?
– Тому що, – він погладив Фунтика по голові, – дурень я.
– Це я знаю. Питання – дурень, який все ж учиться, чи якому хоч кіл на голові теши.
Геннадій усміхнувся. Навіть зараз – уміла.
– Учиться. Вибач. За Фунтика. І за все.
Наташа підійшла до чемодана, розстібнула. Дістала бритву, щітку, поклала на тумбочку.
– Сорочки сам повісиш.
Геннадій кивнув. Нахилився до Фунтика й почухав за вухом.
– Ну що, дармоїде, – голос його затремтів. – Живемо далі?
Фунтик завиляв хвостом так, що мало не зніс торшер. Підстрибнув, лизнув у ніс. Сів і подивився на обох із тим виразом, який буває тільки в собак: абсолютного, нічим не заслуженого щастя.
На наступне полювання Геннадій поїхав без Фунтика. Повернувся з двома качками й пакетом цукрових кісточок із базару.
– Це кому? – запитала Наташа, хоч і так знала.
– Дармоїду, – буркнув Геннадій. І усміхнувся.
А чемодан Наташа прибрала назад на антресоль. Та не глибоко. Так, щоб можна було дістати.
Про всяк випадок.
