Він був звичайним хлопчиськом — ласуватим, трохи незграбним, з неакуратно зав’язаним краватком та блискучими очима, що дивилися на неї так, ніби інших дівчат на світі не існувало. Тоді тільки починалася весна. На шкільному подвір’ї танули сніги, а з відталої землі скромно виглядали маленькі жовті квітки.
— Це для тебе, — прошепотів він, подаючи їй крихітний букетик. Прісні квіти.
— Будь моєю нареченою? — запитав так тихо, наче боявся, що вітер почує його першим.
Вони не дружили, але іногда базікали про дрібниці. Він часто проходив повз її дім, кожного разу гукаючи, щоб помахати рукою.
Вона розсміялася — від раптовості, від сорому.
Навкруги дівчата в класі хвалилися трояндами, хтось носив з дому гвоздики, у когось були великі букети нарцисів. А в неї — ці дивні скромні квіти, які ніхто не називав гарними.
— Проліски? — подружки затулили роти долонями. — Йому що, шкода справжніх квітів? Фу! Як це несолідно!
Вона не знайшла, що відповісти, і просто заховала букетик у сумку. Нічого не сказала. Пішла з подругами. Навіть не озирнулася. Дуже хотіла. Та раптом побачать.
Він більше не проходив повз її вікна. Вона знала — чекала, сама собі в цьому не зізнаючись.
Вона обходила його стороною. Щоб він не покликав, щоб не зустрілися поглядами.
Їй було соромно за свій вчинок. Якщо це взагалі можна назвати словом.
А потім хлопчик зник.
Родина переїхала до іншого міста. Дізналася від тих самих подруг. Більше вона його не бачила.
Лише іноді, у теплі весняні вечори, їй здавалося, що вона все ще чує його голос: «Будь моєю нареченою?» — і бачить ті маленькі жовті пелюстки.
Минали роки.
Дівчинка стала жінкою — гарною, впевненою, розумною. Вчилася в художній школі, потім в університеті, і одного разу потрапила на лекцію про український гутний склопосуд.
Лектор поставив на кафедру тонку чашку з золотою облямівкою та ніжними жовтими квітами.
— Колекція «Гута», серія «Веснянка», 1970-ті роки, — сказав він. — Тут зображено проліски. В українській традиції вони — символ перших теплих почуттів, прихильності, яку не розвіюють роки. Лише рідкісна людина подарує ці квіти — бо, якщо вони подаровані з любов’ю, їхнє жовте світло залишається з вами назавжди. Воно — як дотик сонця до серця.
І раптом серце їй стиснулося. Перед очима спалахнуло те ранок: шкільний двір, хлопчик з незграбною усмішкою і його тепла долоня з маленьким букетиком, який ніхто не оцінив.
Вона заплющила очі й усміхнулася крізь сльози.
— Як же ти там, десь у іншому місті…
І, дивлячись на чашку з жовтими пролісками, вона раптом зрозуміла: він, маленький хлопчисько, одного разу дав їй те, що більше ніхто не зміг.
Його маленький букет став невидимою ниткою, яка світиться крізь роки.
І в цю мить їй здалося, що десь далеко, за чужими хатами й дорогами, він теж п’є чай — і згадує дівчинку, якій колись поділився весняним сонцем у долонях. Може… і в нього на чашці проліски…
У когось проліски. Хтось пам’ятає ромашки. Може мушля чи маленький камінець. Те, що неможливо повторити, оцінити чи купити за найбільші статки…
