Вона прийшла першою
Ганна Іванівна прокинулась о п’ятій ранку, як завжди. Звичка сорока років роботи на фабриці не пішла нікуди, хоча на пенсії вона вже третій рік. Тихенько, щоб не розбудити Петра Опанасовича, пройшла до кухні, поставила чайник. За вікном ще темно, але вона знала — незабаром світанок.
Сьогодні особливий день. Сьогодні перше вересня, і онука Софійка йде до першого класу. Ганна Іванівна хвилювалася більше, ніж сама дівчинка. Цілий тиждень перебирала у шафі шкільну форму, перевіряла портфель, рахувала зошити. Петро лише похитував головою і казав, що вона з’їхала з глузду.
— Що ти метаєшся, наче скажена? — бурчав він. — Синок сам до школи ходив, і нічого, вижив.
— А я першою хочу бути, — відповідала Ганна Іванівна. — Першою її зустріти біля школи, першою привітати.
Петро Опанасович не розумів цього бажання дружини. Йому здавалося, що бабусі лише заважають у таких справах. Але Ганна Іванівна думала інакше. Вона пам’ятала, як тридцять років тому проводила до першого класу свого Василя. Тоді вона працювала у дві зміни, додому поверталася лише пізнього вечора. На лінійку прийшла Василева бабуся, мамина мама. А сама Ганна Іванівна стояла біля фабричних воріт і плакала від образи.
— Не плач, — тоді сказала їй сусідка Марія. — Виросте твій син, онуків народить, тоді й наздоженеш.
Ось тепер і наздоганяла.
Чай заварився міцний, ароматний. Ганна Іванівна налила в улюблену чашку з трояндами, сіла за стіл. На підвіконні стояли букети — три штуки. Один вона купила на ринку ще вчора, другий зірвала у городі, а третій приніс увечері Петро Опанасович. Соромився, казав, що це дурниця, але все ж приніс.
— Три букети багато, — сказала вона чоловікові.
— А раптом учителька не одна? — пожав плечима Петро. — Хто його знає.
О сьомій годині Ганна Іванівна вже стояла під душем. Наділа найкращу сукню, ту саму, блакитну в білий горошок, яку берегла для особливих випадків. Зачесалася, підмалювала губи. У дзеркалі на неї дивилася гарна жінка з зворушеними очима.
— Ти що, на побачення збираєшся? — прокинувся Петро Опанасович.
— Хочу гарною бути для онуки, — відповіла дружина.
— І так гарна, — буркнув він у подушку.
О пів на восьму подзвонив Василь.
— Мам, ми вже виїжджаємо. Соня хвилюється, всю ніч погано спала.
— А я взагалі не спала, — зізналася Ганна Іванівна. — Іду до школи, буду чекати.
— Мам, лінійка лише о дев’ятій починається.
— Знаю. Але хочу першою бути.
Василь зітхнув. Він давно звик до маминих дивацтв. Після народження Софійки Ганна Іванівна ніби помолодшала на десять років. Летіла з онукою, водила до садочка, на гойдалки, купувала іграшки. Василь із дружиною тільки дивувалися.
— Гаразд, мам. Тільки не застудися, на вулиці прохолодно.
Ганна Іванівна взяла букети, кинула у сумочку цукерки для Соні й вирушила до школи. До неї йти хвилин п’ятнадцять, але вона не поспішала. Хотілося насолодитися ранком, передчуттям зустрічі.
Біля шкільного ґанку вже стояла жінка з букетом. Ганна Іванівна засмутилася — значить, не перша. Підійшла ближче й впізнала Олену Степанівну, сусідку з третього поверху.
— Ви теж на лінійку? — запитала Ганна Іванівна.
— Онук іде до першого класу, — кивнула Олена Степанівна. — А ви?
— Онука. Софійка.
Жінки стали поруч, заговорили про дітей, про школу, про те, як швидко минає час. Олена Степанівна виявилася приємною співрозмовницею. Вона працювала у поліклініці медсестрою, нещодавно вийшла на пенсію.
— Знаєте, — зізналася вона Ганні Іванівні, — усе життя мріяла провести онука до школи. У мене дочка одна, пізно заміж вийшла. Думала, онуків не діждуся.
— А у мене навпаки, — відповіла Ганна Іванівна. — Сина до школи проводити не змогла, багато працювала. Тепер хочу наздогнати.
Помалу біля школи збиралися інші бабусі та дідусі. Всі гарні, зворушені, з букетами. Ганна Іванівна дивилася на них і думала, що в кожного своя історія, своя причина бути тут.
Ось прийшла Наталка Дмитрівна із сусіднього будинку. Вона виховувала онуку сама, після того як дочка загинула в автомобільній аварії. Дівчинка Марійка росла тиха, сором’язлива. Наталка Дмитрівна боялася, що їй буде важко у школі.
— Марійка як? — запитала її Ганна Іванівна.
— Хвилюється. Каже, що діти сміятимуться з її сукні. А сукня гарна, я сама шила, — Наталка Дмитрівна засмутилася.
— Діти добрі, не сміятимуться, — заспокоїла її Олена Степанівна. — Головне, щоб Марійка почувала себе впевненіше.
Підійшов дідусь з величезним букетом гладіолусДідусь Леонід Олексійович сміливо підійшов до жінок, взяв Наталку Дмитрівну під руку і почав розповідати про свого онука, а Ганна Іванівна з теплотою в серці зрозуміла, що цей перший шкільний день став початком не лише для Софійки, а й для всіх них — бабусь і дідусів, які тепер були тут разом, підтримуючи одне одного, як одна велика родина.
