ПЕРША КОХАННЯ
О́лег нервово чекав, то на годинник, то на двері ресторану, що стояв на Хрещатику. Навколо гучно балакавали його однокласники, які колись були підлітками, а тепер вже справжні «дядьки і тітки». О́лег же чекав Валерію свою першу, найчистішу коханку. Дзвінок у двері прозвучав, і в той момент, коли О́лег поглянув у прохід, усі звуки розтанули, ніби піднялися в повітря. У дверях стояла вона, мов промінь сонця в мороку. Худа, неймовірно красива, з білявими кучерями, що грали на плечах, і веселими блакитними очима, що блищали, як кристали Дніпра. З роками вона лише ставала прекраснішою.
О́лег схлинявся з табурета.
Привіт, Ларисо.
Привіт, О́леже відповіла вона, посміхаючись.
У його серці знову прокотилися роки, ніби не було ніяких розлук. Ми стоїмо біля школи, я підношу тобі валентинку, а ти береш її, розкриваючи легку, теплу посмішку, що не приховує нічого, окрім доброти.
Він обхопив її ніжні, довгі пальці, холодні, як ранковий мороз.
Я радий знову бачити тебе. Ти виглядаєш чудово.
Дякую, і я теж щаслива бачити тебе, вона трохи опустила очі, так само, як і після їхнього першого поцілунку, трохи зніяковіла.
Раптом їх підштовхнули подруги Лариси, що підбігли поздоровити їх. Весь вечір О́лег занурився в роздуми. Він закохався в Ларису з першого погляду, наче всі хлопці у школі, тягнув її за коси, штовхав на переміні, шукаючи спосіб привернути увагу. Пізніше допомагав нести портфель, писав листівки й вірші. На випускному вони вперше поцілувалися, потім гуляли по старому Києву, спостерігаючи схід сонця над Подоле. Після цього розпочали зустрічі. Та життя, ніби казка, не завжди лишається бездоганним. Студентське життя закрутило їхнє існування: нові друзі, різні інтереси, нові плани. Спочатку лише телефонували, потім дзвінки ставали рідшими, а зрештою зупинилися. Через кілька років Валерія вийшла заміж, О́лег теж одружився. У обох нове життя, проте О́лег ніколи не міг вибути Валерію з думок. Він любив дружину, та в глибині серця лишалася та перша чиста любов, тепла і рідна, як спогад про найяскравіший літній день, що гріє у найтемніші години.
Через кілька років шлюбу О́лег розлучився, без сварок, спокійно, спільно з дружиною, і був їй безмежно вдячний. Після розлучення він намагався знайти нові стосунки, та ніщо не підходило. Час від часу він натрапляв на фотографії Валерії в соцмережах і з теплом згадував прогулянки парком, осінні алеї. Він кривив себе, намагаючись вигнати її з голови, та безнадійно.
Коли настав день випускного, за кілька тижнів до нього О́лег дізнався, що Лариса розлучилася. Хоча це й було незвично, він радів, як дитина, що майже танцювала на місці. Тож він чекатиме її сьогодні, хоче поговорити. І, крок за кроком, вони вийшли на підвіконня.
Ла почав О́лег, його серце палало, по тілу мчав холодок, і думки кликали його сказати те, що давно хотілося.
Я розумію, це може звучати дивно, але слухай. Я все життя відчував до тебе почуття. Не смій сміятись. Це була моя перша, найчистіша коханка. Я намагався забути, пробував, але не вдавалось. Я не смів турбувати тебе, бо ти була одружена. Тепер може, спробуємо? Дозволь запросити на побачення. Я готовий робити все за тебе. Ти віриш?
Лариса стояла, тереблячи ланцюжок на шиї, погляд її був холодний, мов скло.
О́леже, приємно чути такі слова. Я відчуваю до тебе теплі почуття, можливо, це справді та перша і чиста коханка, незаплямована. Проте я думаю, треба залишити це, як є, без сварок і буденних розчарувань. Хай це залишиться приємним спогадом.
О́легу здавалося, що світ руйнується; він був певен, що Валерія не відмовить.
Чому? Чому ти вважаєш, що ми все зіпсуємо? Можливо, навпаки, ми зміцнимо наші стосунки. Може, нам судилося бути разом, а ми просто не скористалися шансом.
Лариса усміхнулася, але в її усмішці читалась сумна нотка.
О́леже, ти чудова людина
Не треба, Ларисо, так говорити, це погано
Не перебивай, ти добрий, та я вона зупинилася, набравши повітря я тебе не кохаю і ніколи не буду.
У О́лега защеміли вуха, сльози підступили до очей, а потім він стиснув кулаки і кинулась назад у ресторан, схопивши піджак і, не прощаючись ні з ким, вибрав вікно і вийшов. Дорога його вела без оглядів, і він не помітив, як Лариса стояла на підвіконні, плакала.
Повернувшись, О́лег видалив усі соцмережі, вийшов із груп однокласників, стер номер Лариси і заглибився в пияцтво. Злість і сум переповнювали його, та з часом біль вщухнув, і він продовжив жити, намагаючись стирати спогади про неї. Пролетілий рік, О́лег готувався до важливого проєкту, коли телефон задзвонив. На екрані Наташа, однокласниця. О́лег, не плануючи нікого, відхилив дзвінок і вимкнув звук. Робота поглинула його, а ввечері виявив 28 пропущених дзвінків. Десь глибоко в душі кудись піднялося щось відразливе.
Він подзвонив Наташі; серце билося, як козацькі кобзарські барабани.
О́леже, спасибі, що відповів.
Наташа, чого ти хочеш? Якщо про зустріч я
О́леже, Лариса померла.
У О́лега сухо на губах, у грудях гірка, як чорний ґрунт, тяжкість. Крижана хвиля розтрощила його душу.
Як померла?
Треба зустрітись, я маю розповісти, вона просила Ти можеш зараз?
Можу.
У кав’ярні, зроскриті сльози, навіть під важким шаром макіяжу, Наташа розповіла: «Тоді рік тому, на зустрічі випускників, коли ти пішов розгублений, я застала її на підвіконні, плакала, в стані істериці. Після того, як я її заспокоїла, дізналася, що Лариса тяжко хвора. Лікарі дали лише кілька місяців. Вона не хотіла, щоб ти бачив її страждання, хотіла, щоб залишилися лише красиві спогади про найпершу чисту коханку. Тому відповіла суворо, щоб ти не залишився з болем у серці. Вона продовжила боротися цілий рік. Поховання завтра, вона дуже просила, щоб ти прийшов». Наташа вийшла, стираючи сльози, що текли по щоках.
Ранок був дощовим. О́лег чекало, коли всі підуть, і залишився наодинці з Ларисою.
Як так, Ларисо? Ми могли б прожити цей останній рік щасливо! Я міг дарувати тобі всю свою любов. Я мав зрозуміти, а не думати лише про себе. Як тепер жити без тебе? Я не розумію, хочу лише померти.
Сльози змішалися з краплинами дощу.
О́леже, не можна так помирати.
О́лег обернувся перед ним стояла Лариса. У білому сукні, крихка, мов керамічна лялька, з блакитними очима і білими кучерками, які недоторкані дощу.
Ларисо? запитав він, побачивши примару.
Дорогий мій, коханий О́леже. Хочу, щоб ти жив довге, насичене життя. Ти ще знайдеш жінку, будеш мати дітей і онуків, подорожуватимеш і радітимеш. Все це станеться, і я завжди буду в твоїй памяті, бо ми були призначені один одному, лише не скористалися шансом. Ми знову зустрінемось тут, коли ти завершиш своє земне існування. Якщо ти підеш на себе, ми більше не побачимось. Тож живи, коханий, живи і чекай нашої зустрічі.
Лариса простягла руку до його щоки, дотик пройшов повітрям, та О́легу здавалося, що він відчув її тепло, закрив очі. Коли їх відкрив, її вже не було.
Добре, кохана, я чекатиму нашої зустрічі.
Через кілька років О́лег одружився, мав трьох дітей і сім онуків. Подорожував, жив щасливим, повним вражень життям. Коли настав його час, вся родина зібралася навколо нього. О́лег, посміхаючись, прощався:
Я йду до своєї першої, найчистішої коханки, нарешті буду щасливим.
З цим він зробив останній вдих і залишив цей світ, залишаючи на обличчі спокійну посмішку.
