Перешкода на шляху до щастя
Ярослава розійшлася із хлопцем, з яким, здавалося, пройшла вже чимало. Їх звали Олег та Ярослава. Разом вони були майже два роки, навіть почали жити під одним дахом. Але чим довше тривав цей побут, тим ясніше Ярославі ставало — ні, з цим чоловіком вона не зможе йти по життю. Він дратував її до глибини душі: лінощі, безлад у квартирі, нескінченні відмазки щодо роботи, постійне лежання на дивані з телефоном.
Того вечора, повертаючись із виснажливої зміни в лікарні, Ярослава твердо вирішила — усе, годі. У квартирі, як завжди, панував хаос. Олег, неголений, у розтягнутій футболці, ледачий перегортав стрічку новин.
— Олеже, збирай речі. Ми розходимося, — сказала вона без жодного сумніву.
— Ти з глузду з’їхала? Що знов не так?! — скрикнув він, зриваючись із дивана.
— Усе не так. Більше не хочу тягнути тебе на собі. Іди.
— Ти ще пошкодуєш. Де я вночі знайду житло?
— У батьків, у кого завгодно. Але тут ти більше не живеш.
Він грюкнув дверима, пообіцявши, що вона про це ще пожалкує. Але Ярослава не здригнулася. «Кожні закриті двері — це шанс відкрити нові», — згадалися їй чиїсь слова. Вона з полегшенням сіла на диван і вперше за довгий час відчула легкість.
Батьки Ярослави, особливо мати, були раді.
— Ну нарешті ти вигнала цього дармоїда. Двадцять сім тобі, час думати про сім’ю, — навчально промовила Наталія, її мати.
Ярослава все розуміла й сама. Вона працювала медсестрою в травматологічному відділенні. Це був не санаторій — сюди щодня привозили людей у важкому стані. Від втоми їй часом було важко підняти руки, а вдома чекали… нові обов’язки: вечеря, прибирання, нарікання Олега.
Після розставання вона жила простіше: шаурма з кіоску, душ і сон. Без докорів, істерик і образ.
За кілька місяців у її житті з’явився Богдан. Він привіз друга до лікарні після аварії і одразу помітив Ярославу. Його вразив її погляд. Спробував заговорити — не вийшло. Але наступного ранку прийшов до лікарні та дочекався її. Високий, русявий, з доброю усмішкою — він одразу їй сподобався.
Відтоді їхні стосунки розвивалися стрімко. Він виявився турботливим, чесним, уміючим слухати. Працював із батьком у бізнесі, займався вантажоперевезеннями. У нього був час і бажання бути поруч.
За пару місяців Ярослава розповіла батькам про Богдана. Наталія помітно напружилася, обличчя витягнулося.
— Вітаю, заходьте, — сухо кинула вона, побачивши хлопця.
Під час вечері батько намагався підтримати бесіду, а матір майже мовчала. Богдан відчував незручність, Ярослава — розгубленість.
Пізніше вона дізналася правду: мати хлопця — Людмила, та сама шкільна подруга Наталії, яка колись забрала в неї коханого. Відтоді Наталія ненавиділа колишню подругу. Хоч сама вийшла заміж, народила Ярославу, та все одно вважала, що могла б жити краще. Тому, побачивши сина своєї образу, вона не змогла приховати огиди.
— Або він, або я, — поставила ультиматум Наталія.
Але Ярослава обрала любов. Розповіла усе Богдану. Він лише знизав плечима:
— Ми не винні за минуле наших батьків. Ми живемо тут і зараз.
Він зізнався і своїй матері, хто така Ярослава. Людмила лише задумалася:
— У вас своє життя. Я не тримаю зла. Живіть і будьте щасливі.
Вони одружилися. Батьки були на весіллі, але трималися по різних кутах. Наталія так і не посміхнулася за весь вечір. Людмила ж — навпаки, щиро раділа.
З того часу минуло кілька місяців. Ярослава і Богдан живуть окремо, відвідують обидві сім’ї. Але між батьками як була тиша, так і лишилася.
— Коли з’явиться онук, може, лід трісне, — із надією говорив Богдан.
А поки що вони щасливі удвох. І лише недавно дізналися: незабаром у їхньому домі залунає дитячий сміх.
