Сьогодні стою біля власної брами і не можу кроку зробити. Сумка з речами важко провисає в руці, а ключі від хати дзвенять у кишені, наче насміхаються. Три дні тому пішов після чергової голосної розмови, хлопнувши дверми й кинувши, що не повернуся. Оксана тоді кинула за мною капцюка й кричала, щоб ішов, куди очі бачили. Звичайна сварка за тридцять років шлюбу. Але щось пішло не так.
Натиснув дзвінок. За дверима кроки, потім її голос:
«Хто там?»
«Це я. Відчини».
Тиша. Глуха й неприємна.
«Оксано, чуєш?» повторив я.
«Чую», холодно відповіла дружина. «І що тобі?»
«Як що? Додому прийшов».
«Це вже не твій дім».
Я онімів. За усі роки вона ніколи так не відповідала, навіть у найлютіших сварках.
«Зведи з глузу? Відчини, поговоримо як люди».
«Не відчиню. І говорити не буду».
«Що з тобою? З чого ця шумиха на ровному місці?»
«Сам знаєш з чого».
Вона мала на увазі телефон. Колись знайшла в кишені куртки номер, записаний жіночою рукою. Звичайна робоча справа Наталка з бухгалтерії дала контакт стосовно наради. Та роз’яреним дружинам пояснювати даремно.
«Оксано, жартую ж! Це Наталка з роботи. По службовій потребах».
«Службовій? почувся її голос. О десятій вечора?»
«Яка десята? Та ж не дзвонив!»
«Брешеш. Бачила у твоєму телефоні».
Серце стиснулося. Дзвонив до Наталки, але зовсім з іншої причини її доньці приймали документи у ВНЗ, де працював мій знайомий. Обіцяв переказати кепське слово.
«Хай увійду розкладемо все по поличках».
«Ні. Кажи звідси».
Обернувся: на сходовому майданчику могла з’явитися сусідка Ганна Семенівна, а соромно виносити родинні справи назовні.
«Добре, слухай. Дзвонив Наталці, справді. Та не про те, що ти уявила. Її дочка на медичний йде, там мій знайомий працює. Обіцяв з ним побалакати».
«І гадаєш, я повірю?»
«Це не казочка!»
«Правда? Тоді чого ж мені мовчав? Чого приховував?»
Справді не розповідав. Не через погане, просто не вважав потрібним турбувати її службовими дрібницями.
«Не приховував. Та й що було розповідати?»
«Ага, нічого… А ще що ‘нічого’? Розкажи он що, чи хтось бачив тебе з нею в кав’ярні після роботи!»
Серце заболіло. Звідки вона знає?
«Як ти…»
«Галина Приходько бачила. Каже, сиділи мов голубоньки, об ручку».
«Ми ж не за руку держалися!» обурився я. «І сиділи півгодини чоловічих! Каву частуювала на дяку за допомогу».
«Ну звично, частуювала». У її голосі почувся такий гнів, що зрозумів просто так не ввійде.
«Роднесенька, подумай логічно. Навіщо мені інші? Ти ж є, наша родина».
«Була родина».
«Як ‘була’?»
«Бо мене зрадником жити набридло».
«Який я зрадник? Я нічого такого!»
«Не робив? А що тоді робив? Романи закручував?»
Притулив лоба до холодних дверей. Розмова зайшла у глухий кут.
«Давай завтра зустрінемося, коли заспокоїшся. Поговоримо по-людськи».
«Не заспокоюся. І зустрічатися не буду».
«Оксано»
«Йди до своєї Наталки. Мабуть, вона тебе й прийме».
«Що ти городиш? Яка Наталка? Мені шістдесят, я дідовік уже! Навіщо мені ті романи?»
«Навіщо ж тоді по кав’ярнях з жіночками теревениш?»
«Та пояснив же! Один раз пішов, з поваги».
«Один раз… А може, й не один?»
Усвідомивши пастку: що б не казав, вона знайде новий причіп.
«Зробимо так, сказав стомлено. Піду. Але розмова триватиме».
«Жодної не буде».
Взяв сумку й спустився до подвір’я. Коло старенької липи чекав синко Олесь, що привіз мене з вокзалу.
«Ну що, тату? Впустила?» побачив мій похму
Пішов дощ, великі холодні краплі били по вітрах сина, а Володимир стис кулаки, вирішивши: не скаже вже ні слова пояснення, нехай сама походить на кухні з двома чашками, сама повоює з вітрами у вікнах, сама відчує вагу цих тридцяти років без нього.
Перешкода на роздоріжжі
