Я довго мовчала про це. Не через сором, а через страх осуду. Адже як так — відмовитись від батьків, перестати з ними говорити, наче вони чужі. Але я наважилась. Бо мені більше не боляче. І тому, що лише поставивши крапку в цьому спілкуванні, я нарешті відчула, що живу.
Мене звуть Оксана. Родом із Чернігова. Моя сім’я — начебто звичайна: мама, тато, я. Дитинство… воно не було щасливим. Не тому, що нас били чи морювали голодом — були й холодильник, і школа, і іграшки. Але душа дитини все одно лишалася пустою.
Все почалося, коли тато почав пити. Спочатку — по святах. Потім — по вихідних. А далі — просто тому, що день важкий. Пляшка за пляшкою. І кожен вечір у хаті перетворювався на поле бою. Тато міг лежати у коридорі, ледве дихаючи, а мама просто проходила повз, шепотівши на бігу: «Не заважай. Іди в кімнату». Вона не обіймала, не питала, як я. Не казала, що все буде добре. Вона просто виживала поруч із ним — і втягнула в це й мене.
Я рано зрозуміла: просити любові — марно. Коліна я сама мазала зелёнкою, сама йшла до лікаря, сама вирішувала шкільні проблеми. Коли я вперше отримала грамоту — ніхто не прийшов на нагородження. На останній дзвінок я запросила тата. Він обіцяв. Але не прийшов. Сказав, що «робота». Я стояла в шкільному дворі й дивилась, як інші батьки знімають своїх доньок на відео, дарують квіти. А мій навіть не згадав, що день особливий.
Після цього я більше не кликала їх нікуди. Ні на випускний з університету. Ні на шлюб у ЗАГСі. Ні на першу виставку, коли я нарешті почала заробляти мистецтвом.
Але найболючіше було потім. Коли я привела додому свого першого хлопця, тато був п’яний і влаштував скандал. «Він тобі не пара», — сказав він. Грубо. Принижуючи не лише його, а й мене. Тоді я зрозуміла: для нього я — не особистість. Я — ніхто. Навіть не донька. Просто хтось, хто заважає йому пити.
Я переїхала. Зняла маленьку кімнатку на околиці. Грошей не вистачало. Іноді — навіть на їжу. Але дихалося легше, ніж вдома. Тиша без криків. Самотність — без докорів. Свобода — без страху.
Та життя — не пряма дорога. розлучення, пандемія, безробіття. І я змушена була повернутися в ту саму хату, в той пекельний світ, де все лишилося незмінним. Мати з вічно втомленим обличчям. Тато, що ігнорував карантин, тусувався з друзями, а потім валявся на підлозі. Я не витримала — одного разу просто штовхнула його, бо більше не могла терпіти. Він зашипів. Мати закричала. Уся злість за роки вилилася в цих криках, наче я винна у всьому. Що живу. Що повернулася. Що смію бути нещасною поруч із їхньою великою жертовністю.
Коли я знову складала речі, я дала собі обіцянку — більше не повертатися.
Зараз у мене інша сім’я. Чоловік. Робота. Ми живемо у Львові, у невеликій, але затишній квартирі. Я не вимагаю від життя багато. Мені важливі спокій, повага й тепло. Усього цього я не знала в дитинстві. А тепер створюю це для себе сама.
Батьки дзвонять. Іноді. Зазвичай — раз на місяць. Розмова триває недовше хвилини. Сухі фрази: «Як справи?», «Живі», «Гаразд, бувай». І знаєте… я не відчуваю провини. Я не суму. Я не хочу назад.
Це не про злобу. Не про помсту. А про порятунок. Я стільки років йшла з тягарем на плечах, що коли скинула його — не відразу зрозуміла, наскільки легше стало. Я не зобов’язана бути донькою ціною власного щастя. Не зобов’язана любити тих, хто мене не любив. Не зобов’язана пробачати все.
Якщо ви читаєте це — і впізнаєте себе, знайте: ви не самі. Ви не зобов’язані терпіти. Інколи відрізати — це не жорстокість, а турбота. Про себе.
Я перестала спілкуватися з батьками. І вперше стала собою.
