І от, Сергійку, все, сказала Ніна Яківна, ставлячи чашку на блюдце так, щоб трохи дзенькнуло, наче це було щось урочисте. Можна далі жити.
Мамо, ти говориш так, наче виграла чемпіонат із шахів.
А хіба ні?
Син дивився у вікно. За ним був березень, сирий і сірий, як старий рушник. Ніна Яківна побачила, куди спрямований його погляд, та нічого цікавого для себе не відкрила.
Сергійку, я питаю: а хіба ні?
Мамо, вона просто пішла. З одним чемоданом. Що тут святкувати.
Те й святкувати, що пішла. З одним чемоданом. Прийшла з нічим, пішла з нічим. Справедливо.
Він нарешті повернувся. Ніна Яківна була готова побачити в його очах усе, що завгодно: образу, злість, хоча б втому. Але там миготіло щось невловиме, і вона вирішила не вдивлятися занадто уважно.
Марічка вкладала гроші в цю квартиру, прошепотів він. Свої гривні.
Квартира записана на мене. Я ж її подарувала тобі, не їй.
Я знаю, як вона оформлена.
То про що тоді мова?
Він підвівся, зняв куртку з вішалки. Ніна Яківна помітила, що він не доїв пирога, який вона пекла ще зранку спеціально з нагоди. Шарлотка стояла на столі наполовину неторкнута.
Я піду, сказав він.
Куди?
Кудись.
Двері зачинилися тихо, навіть не грюкнувши. Якби він усе життя тренувався нічого не грюкати й не розбивати, не шуміти лишнього. Ніна Яківна подивилася на шарлотку, підсунула до себе й доїла шматок синові. Яблука вийшли трохи кислі, але то була правильна, домашня кислинка.
Сиділа на кухні, у тій квартирі, де прожила тридцять сім років, і думала: тепер буде добре.
Ніні Яківні ішов шістдесят третій. Вона була жінка невисока, охайна, із сивими акуратно зібраними у вузол волоссям. Пенсія в неї була непогана, як для Чернігова. Працювала бухгалтером усе життя, рахувати гроші вміла. Саме тому, як Сергій привів у дім Марічку, через пять років після розлучення з чоловіком, одразу оцінила її.
Марічка була з маленького містечка за три години відси. Прилучилась вчитися, залишилась працювати, знімала кімнату в гуртожитку при якогось проектному бюро. Скромна, з косою до лопаток, говорила так, що завжди дивилася вбік. Ніна Яківна розбиралася в людях. Їй одразу здалося: дівчина прицілилась на квартиру.
Син казав інше. Казав, що любить. Загалом говорив мало, а те, що говорив, Ніна Яківна пропускала через свій фільтр і отримувала правильну відповідь тобто ту, яка збігалася з її власною думкою.
Три роки мешкали всі разом у тій квартирі, яку Ніна Яківна записала на сина, щойно йому виповнилося двадцять вісім. Дружила з юристом, тож знала: у разі розлучення таке майно не ділиться. Думала не про розлучення, а про обережність. Завжди думала про обережність.
Марічка, щойно оселилася, повісила свої фіранки Ніна Яківна сприйняла це як нахабство. Потім поміняла сервіз старий був кращий, вирішила свекруха. Ще й двічі на тиждень готувала вечерю, кликала, а та приходила, їла, дякувала й ішла додому з відчуттям слабенького неспокою, котрий ніколи не могла чітко сформулювати.
Згодом Марічка зробила ремонт на кухні за власні гроші, про що спеціально домовилась із Сергієм, хоча з Ніною Яківною не погоджувала. Дізналася вже потім, коли все було закінчено. Прийшла дивитися: дрібна смужка на шпалерах, білі шафки піджала губи.
Ніна Яківна, вам не подобається? спитала Марічка напряму.
Та що ти, Марічко, відповіла та вічливим тоном, у якому мило означало жахливо. Обидві зрозуміли. Але Марічка вміла мовчати тоді, коли свекруха чекала скандалу. Того скандалу так і не сталося.
Розлучення трапилося на четвертий рік. Причин було багато, жодна не була справжньою. Сергій мовчав. Далі більше. Марічка щось питала, пояснювала, просила, а він кивав і йшов до телевізора. Мамі дзвонив кожні два дні, скаржився, як усе важко, тож Ніна Яківна вирішила: час.
Сергійку, так жити не можна. Ні тобі, ні їй.
Може, якось утрясеться.
Нічого не утрясеться. Буде тільки гірше.
Далі був юрист. Далі папери. А далі шарлотка і березень за вікном. Марічка пішла з одним чемоданчиком. Ніна Яківна бачила з вікна: сірий, на колесиках. Вона сіла у таксі, навіть не озирнулася.
І тоді свекруха подумала: от людина, яка програла. І стало їй легко, як після тривалої хвороби.
Сергію Яковичу Коваленку виповнилося тридцять чотири. Працював інженером у великій будівельній фірмі, заробляв непогано, про гроші сам не говорив ніколи. Мама пишалася ним по-своєму: і любов, і власність, і ще щось, для чого не мала слова. Виростила сама після того, як чоловік пішов, коли Сергію було вісім. З того часу вони були лиш удвох.
У девятнадцять вона зрозуміла: син вміє бути наодинці. Але в тому сенсі, що не вміє боротися за своє, не вміє вимагати, не свариться. Лише або погоджується, або замовкає. Ніна Яківна вирішила, що це вихованість, і заспокоїлась.
Після розлучення він жив сам місяць, потім передзвонив:
Мамо, я познайомився з Лесею.
Де?
На роботі.
І яка вона?
Хороша. Познайомлю.
Познайомлення влаштували в кавярні, не вдома це вже був сигнал. Леся, на сім років молодша Сергія, працювала в рекламному агентстві, завжди яскрава, знала, чого хоче від меню, офіціанта і, здається, від життя.
Ніна Яківна, зустріла вона її твердим потиском руки, багато про вас чула.
Від Сергія?
Від Сергія.
Сподіваюсь, те хороше, посміхнулася мама.
Усяке, відповіла Леся і взяла меню.
Всередині кольнуло, але списала на протяг.
Леся була красива але так, що це помічали всі. Темне волосся, чорні очі, губи виведені ідеально. Мовчати також вміла, але її мовчання це була оцінка, а не терпіння.
Через чотири місяці вони вже подали заяву. Ніна Яківна дізналася телефоном, після вечірніх новин.
Мама, ми розписались сьогодні.
Сьогодні?
Так. Мамо, не ображайся, не хотіли галасу.
Та нічого, сказала вона. Вітаю.
Поклала слухавку, десять хвилин просто сиділа в тиші. Потім полила квіти на підвіконні та лягла спати. Вранці все виглядало нормально.
Леся переїхала за тиждень. Всього було багато, хоча сама маленька. Коробки стояли всю дорогу в коридорі. Ніна Яківна побачила, що Маріччині фіранки прибрали тепер висять важкі темно-зелені, як у кабінеті.
Леся, а куди старі?
У сміття, відгукнулась та з кухні.
Але ж зовсім нові були.
Не мого смаку.
І все. Далі говорити ні до чого. Мама це зрозуміла і промовчала по-справжньому, без внутрішнього я ще скажу.
Перші місяці заходила часто. Леся не виганяла, але створювала таку атмосферу, що хотілося самому піти. Чайник не ставила, ноутбук не закривала, відповідала коротко. Сергій ставав ще тихішим. Разливав чай, пропонував печиво, кликав, коли щось розповідала, та нишком поглядав на дружину з настороженістю, яку Ніна Яківна не могла до ладу назвати. Власне слово було страх, та вона не вимовляла його.
У жовтні Леся переписала замки.
Мамо, ми замки поміняли. Як приїдеш дзвони, відчиню.
Нащо це?
Леся каже, для безпеки.
Від кого?
Пауза. Довга. Потім:
Так просто прийнято, мамо.
Двадцять років був ключ. Спочатку як господарки, потім як мами. Ключ лежав на брелку між власним і від скриньки. Ввечері вона його зняла й поклала в комод. Там і досі.
Новий рік завжди зустрічали у Ніни Яківни. Двадцять років. Салати, риба, ялинка. Зовсім як її мама робила. Традиція.
У листопаді Леся сказала Сергію, а той переказав мамі:
Цього разу святкуємо у батьків Лесі. У Києві.
У Києві?
Ну так, уся її сімя там.
А я?
Мамо, ти ж розумієш, не розірвешся.
Ніна Яківна відмітила Новий рік одна. Накрила стіл на одного, відкрила шампанське, послухала привітання президента, помила посуд.
Вранці зателефонувала синові. Той відповів із третього разу, сонний і задоволений.
З Новим роком, мамо.
І тебе, Сергійчику. Як ви?
Добре. Повеселились. Мамо, я перетелефоную пізніше Леся ще спить.
Звісно, звісно.
Звісно сказала так, як кажуть ніколи. Але він уже відключився.
У лютому Леся прийшла сама вперше. Без дзвінка, вдень, вбрана, на підборах.
Заходь, пробурмотіла Ніна Яківна, чаю?
Залюбки.
Сіли на кухні. Леся роздивлялася все навколо так, наче планувала ремонт. Мама подала чашки, порізала лимон.
Ніна Яківна, я хочу прямо поговорити.
Говори.
Сергій вам дзвонить щодня.
То мій син.
Розумію. Але це забагато. Щодня по годині. Нам це складно для вечорів і планів. Думаю, можна рідше.
Ніна Яківна залила чай, руки не дрижали.
Леся, Сергій дорослий. Він сам вирішує, коли й кому дзвонити.
Так. Але доросла людина має жити власною сімєю.
Я ж теж його сімя.
Ви мама. Це інше.
Чай холонув. Якби це була Марічка, та давно б опустила очі. Леся не опустила.
Я зрозуміла, сказала Ніна Яківна.
Добре, випила чай і наче говорили про погоду.
Після неї довго стояла біля вікна. На дворі відлига, біля підїзду калюжа. Думала про Марічку та так не заходила, не говорила в лоба.
Звінки Сергія рідшали. Згодом раз на три дні, потім на тиждень. Мама дзвонила сама рідше син завжди поспішав. Мамо, у нас гості, Мамо, ми йдемо і на тлі чулася Лесин рішучий голос.
Леся заробляла добре, командировки, техніка, одяг, усе оновлювалось. Діяла завжди, і це дія зменшувала Сергієві простір.
Якось навесні Ніна Яківна зайшла без попередження.
Мам, краще було б подзвонити.
Проходила мимо.
Лесю не турбувати, вона працює з дому.
Я до тебе.
Посиділи на кухні. Леся так і не вийшла з кімнати. Півгодини і мама пішла. На сходах сказала собі: більше без дзвінка не піду. І тоді він глянув таким поглядом, що не забудеш.
Літо минуло тихо. Дача, помідори, огірки, сусідським внукам організувала море. Своїх нема. Леся казала, рано, карєра. Мама не сперечалася. Звикла.
У вересні сталося випадкове. Але в Чернігові випадковостей майже не буває.
Йшла з базару по Красній площі. Сумки тяжкі, голова внизу. Бачить Марічка. Стоїть біля офісу, говорить по телефону. Темно-синє пальто, більше не коса, а волосся до плечей. Сміялася тепер сміх був упевнений.
Мама розгубилася. Мала б пройти повз. Зупинилась.
Марічка побачила її сама, договорилася, підійшла.
Ніна Яківна, сказала, і мама несподівано для себе відповіла: Марічко.
Гарно виглядаєте.
І ти добре виглядаєш, відказала і знала, що це щиро.
Зовсім інакше стала не просто виглядала, тримала плечі рівніше, дивилася прямо.
Ти тут працюєш? кивнула на офіс.
Я тут керую, просто відповіла Марічка. Відкрила власну справу інтер’єрне проектування.
Свою справу?
Так.
А гроші звідки? і тут же захотіла забрати слова назад.
Марічка не образилася:
Три роки працювала на двох роботах. Удень проектна фірма, увечері приватні замовлення. Назбирала. Минулого року купила квартиру, однушку. Свою.
Мамі здається, що сумки важчають.
Купила?
Однокімнатна на Валківській. Живу сама, мені комфортно.
Одна?
Одна. І мені це підходить.
Мовчали. Машини рухались повз, у дворі сміялись діти.
Марічко, почала мама, не знаючи, що далі. Не готувала цей діалог.
Ніна Яківна, мені час. Через десять хвилин зустріч з клієнтом.
Так, звісно.
Усього доброго.
І тобі.
Марічка підійшла назад, озирнулась через плече обличчя рівне, спокійне.
Мама дійшла додому, розклала продукти, зварила суп. Поставила тарілку, зїла, помила, сіла біля вікна.
Купила квартиру. Власна справа. Кілька років роботи. Не відразу, поступово.
Ніна Яківна сиділа і думала: виграла. Квартира лишилась. Син є. А Марічка пішла ні з чим.
Тільки от син дзвонить раз на тиждень. Новий рік в Києві з батьками Лесі, бо так уже вирішено.
Марічка живе в своїй однокімнатній на Валківській.
Мама лягла на диван, заплющила очі. Не спала просто лежала. За вікном темніло, вона не вставала вмикати світло.
У жовтні Леся сказала Сергієві: хочу в Київ. Місто маленьке, а карєра кличе. Там головний офіс, шанс зростання, не можна пропускати.
Сергій подзвонив у неділю після обіду.
Мамо, нам треба поговорити.
Говори.
Можливо, переїдемо з Лесею до Києва. Її робота.
Мама мовчала довше звичайного.
Коли?
Ще не вирішили обговорюємо. Хотів, щоб ти знала.
Дякую, попередив.
Мамо, ну чого так.
Як чого так?
Холодно.
Ні, Сергійку, я просто слухаю.
Він на хвилину замовк.
Мамо, може, квартиру здамо, поки нас не буде. Ти якраз змогла б наглядати за квартирантами. Ти ж поруч живеш.
Бачить: це значить ходити туди, де тепер чужі люди, а в неї вже й ключа нема.
Подумаю.
Добре. Не переживай, Київ недалеко дві години Інтерсіті. Заїжджатимемо.
Звісно.
Звісно знов прозвучало як ніколи, але не помітив.
У листопаді похолодало раніше звичного. Ніна Яківна уже з перших чисел в пальті. На ринок за соліннями, там зустріла Галину Іванівну, подругу з роботи. Взяли чаю з плескатого подорожнього термосу, посиділи годину.
Галина розповіла про внуків, про дачу, про чоловіка, якому лікар прописав санаторій.
Ну а ти як? Сергій як? Невістка молодша вже звикла?
Звикла, сказала мама. Збираються в Київ їхати.
Ой. А тебе кличуть?
Ні.
Галина покачала головою. Вона вміла мовчати так, що зрозуміти все було й так.
Нін, а ти не шкодуєш?
Про що?
Про Марічку. Тиха дівчина.
Тиха. Але ж на чужу квартиру задивлялася.
А може, не так було?
Мама поставила склянку.
Я бачила її на тому тижні.
І?
Купила квартиру. Справу відкрила. Все мається.
Галина вдивилась довго і спокійно, хоч би що.
Тобто, не за квартирою йшла, мовила вона.
Галю, не треба.
Я просто.
Ти не знаєш. Не жила з нею під одним дахом.
А ти подумай. Бо так виходить, що ти одна в листопаді йдеш за соліннями, а Сергій у Київ їде.
Додому мама повернулась пішки, бо хотіла йти, рухатись, вдавати, що має напрямок.
Грудень заніс снігом. Вона прикрасила ялинку сама, дістала старі іграшки, запалила гірлянду. Гарна була ялинка, як щороку.
Сергій подзвонив двадцять третього, сказав приїдуть тридцятого, ненадовго. Вдень, а потім до Лесиних.
Вона сказала зрозуміло.
Мамо, ну що ти
Сергію, я рада, що прийдете. Шарлотку спечу.
Пришли в одинадцятій ранку. Леся в гарному пальті, з пакетом шампанське і коробка цукерок. Поставила на стіл без особливих слів. Сергій обняв маму. Попили чаю. Леся в телефоні не грубо, а по-діловому.
Лесю, шарлотку?
Дякую, я не їм солодкого.
Сергію?
Звісно, мамо.
Зїв шматок. Потім ще. Мама дивилася й думала: мабуть, це один з останніх таких вечорів на цій кухні.
О першій пішли. Леся на порозі подивилась на Ніну Яківну довше, ніж треба. Мама не зрозуміла, що в тому погляді. Може, нічого, а може все.
Ви гарна господиня, Ніно Яківно. Шарлотка смачна.
Дякую.
Кивнула і вийшла. Сергій мама в щоку поцілував.
Па, мамо.
Па, синочок.
За столом мама завернула залишки шарлотки, помила чашки, увімкнула телевізор. Не дивилась. Новий рік зустріла сама. Знов. Шампанське, екране привітання, тиха ялинка.
У січні Сергій сказав переїжджають у березні, квартиру залишать порожньою.
Лютий промайнув буденно: магазин, кухня, телевізор, Галина Іванівна. Раз на дачу до сусідки погреб розібрати. Раз у перукарні була, підстриглась трохи.
На початку березня, коли ще лежав сніг, вона подзвонила Марічці. Номер памятала бухгалтерська память.
Дзвонила довго.
Алло.
Марічко. Це Ніна Яківна.
Пауза. Не гостра.
Добрий вечір, Ніно Яківно.
Хотіла побачитись. Є до тебе справа.
Ще пауза.
Добре. В суботу. Те кафе на Красній, знаєте?
Знайду.
О дванадцятій.
О дванадцятій. Дякую.
Будь ласка.
У суботу прийшла раніше, сіла біля вікна, замовила чай. Відлига була майже весняна, люди без шапок.
Марічка прийшла в дванадцять, в тому темно-синьому пальті, коротка стрижка трохи закручена. Сіла навпроти.
Доброго дня.
Привіт, дякую, що прийшла.
Про що ви хотіли поговорити?
Мама взяла чашку, поставила, взяла знову.
Я була несправедлива, сказала. У багатьох речах.
Марічка дивилась рівно.
Я думала про тебе зле. До того, як щось зробила. Це було неправильно.
І тепер так думаєте?
Ні. Я бачила тебе восени. Ти розмовляла по телефону, сміялася мені стало ясно, що ти була просто людиною, яка хотіла дому і родини. Як усі.
Марічка перевела погляд у вікно. За склом ходив голуб.
Гарно, що ви це сказали, відповіла тихо. Але що мені з цим робити, не знаю.
І не прошу нічого робити. Просто мусила сказати. Може, для себе більшою мірою.
Марічка дивилась тепер інакше без жалю, без перемоги. Просто по-людськи.
Як Сергій?
У Київ переїжджають Леся там працює.
Зрозуміло.
Вона інша, тихо мовила мама.
Краще чи гірше?
Не знаю, чесно. Вперше, мабуть, за останні роки.
Марічка ледь всміхнулася.
Ви чогось від мене хочете? Конкретно?
Ні. Я просто хотіла це проговорити.
Добре. В мене о другій ще зустріч із замовником.
Йди.
Надягла пальто, дістала гаманець.
Я заплачу, сказала Ніна Яківна.
Ні, не треба.
Марічко, дозволь.
Кивнула.
Дякую.
Вже біля стола:
Мені не боляче. Вже давно. І вам хочу, щоб знали.
Я рада.
Не заради вас. Для себе. Я не тримаю на вас зла. І не тому, що ви були праві.
Ніна Яківна кивнула. Зовсім не знала, що сказати.
Усього вам.
І тобі, дитино.
Марічка вийшла. На вулиці хмарилось, запах весни. Марічка йшла рівно, не поспішала. На розі глянула в телефон, щось написала, й зникла в натовпі.
Мама заплатила, одяглася, вийшла. Березневий запах в повітрі, який знаєш з дитинства. Март пах можливістю, так здавалось завжди.
Йшла і згадувала той день три роки тому, коли Марічка з чемоданом вийшла до таксі. Думала ось перемога.
А Марічка йшла рівно, не оглядаючись. Достоїнство переможеного, здавалося.
Дійшла додому, підійнялася на третій поверх. Відчинила тишу: така знайома, своя. Зняла пальто, пішла на кухню, поставила чайник.
За вікном лід танув, із снігу стирчала торішня мітла, яку хтось загубив восени. Мама дивилась на ту мітлу, і думала без слів.
Чайник закипів, на ньому чашка. Тепло йшло через фаянс прямо в долоні.
Ось воно, перемога. Квартира є. Син у Києві. Невістка змінила замки, забрала традиції в пакеті. Перша невістка живе на Валківській, сама собі господиня, має власну справу, сміється в телефон.
Ніна Яківна не була наївною. Сорок років бухгалтерських підсумків навчили бачити основне.
А суть така: сидиш на кухні з чаєм. Одна.
Бо телефонуєш не тому, що треба, а просто так але не завжди є для кого. Син далеко, сусіди свої турботи, Галина Іванівна через день.
Колись Марічка заходила просто так, приносила пиріжки з ринку. «З капустою, ви ж любите». Мама їла і думала, що те все розрахунок.
Допила чай, вмила чашку, витерла рушником із вишитим півником.
Дістала телефон, набрала сина.
Мамо? Все гаразд?
Все, сину. Ви як?
Та нормально, речі збираємо. А ти як?
Просто хотіла почути. Все добре.
Я перетелефоную ввечері, гаразд?
Займайтесь, звичайно.
Точно все добре?
Все гаразд, Сергійчику.
Ну й добре. Па.
Поклала телефон.
За вікном березень. Мітла стерчить. Тиша.
Пішла до кімнати, сіла на диван, витягла старий альбом. Випадкова фотографія: Сергій років восьми на дачі, рибальський гачок в руці серйозний, наче справу робить. Поруч вона, молода, сміється. Тоді ще могла сміятися щиро. Потім відучилась.
Гортає Сергій, двадцять вісім, поруч Марічка. Обоє дивляться вбік, не в обєктив. Тримає її за руку.
Тепер бачить: просто пара, яка стоїть поруч. Не міцно, а просто.
Закрила альбом. Поставила назад.
У кімнаті темно, сонце вже сіло. Не вмикала світло. Сиділа, слухаючи тишу.
Марічка сказала: мені вже не боляче. Я не тримаю зла, не тому що ви були праві, а тому, що мені так краще.
Вся різниця в тому: Марічка жила для себе. Ніна Яківна для сина. Вийшло так, що син живе в Києві, а вона сидить із альбомом.
Вона не плакала. Вміла обходитись без цього. Востаннє плакала, коли чоловік пішов. Три дні, а потім узяла восьмирічного Сергія, пішла з ним у кіно і більше ні разу.
Встала, включила світло, пішла на кухню, дістала залишок шарлотки, відрізала шматок.
На вулиці вже зовсім темно. Ліхтар дає оранжеве світло, й у ньому березень здається навіть затишним. Майже.
Вона їла шарлотку й дивилась у вікно. Думала: на вихідних подзвонити Галині Іванівні. Може, в кавярню чи парк сходять. Можна й просто посидіти.
Потім про дачу згадала, весною поїхати впорядкувати. Шість соток, та грядки хороші. Помідори чудові.
Потім вже ні про що не думала. Їла й дивилася на ліхтар.
Телефон мовчав на столі. Син не перетелефонував ввечері. Забув, певно. Переїжджають. Вона не взяла слухавку. Не тому, що образилась.
За стіною неправильна сусідська кішка мявкнула, потім стихло. У батареї стукнуло. Однакове життя.
Вона подумала: завтра піде на ринок. Купити щось цікаве на весну. Може, розсаду. Або ще зарано.
Після кухні кімната. Перед сном завжди читає. Зараз у неї детектив лежить, до середини дочитала. Відкрила, знайшла місце, читала хвилин двадцять, але зрозуміла: сторінку двічі пройшла нічого не запамятала.
Закрила книгу, виключила світло, лягла в темряву.
Марічка йде по тротуару в синьому пальті. Рівно.
Три роки тому йшла з чемоданом, теж рівно, не поспішаючи. Тоді мама думала це гордість переможеного.
А зараз: можливо, Марічка вже тоді знала щось, чого вона не знала. Може, йшла й думала не про втрати, а про майбутнє.
Мама не вміє на майбутнє дивитись. Лише назад.
Баланс: квартира є. Син є. Життя далі.
Просто дуже тихо.
Ніна Яківна повернулася на бік, заплющила очі.
За вікном березнева ніч, тиха. На ранок знов трохи потане. А до квітня вже й зовсім зійде.
Весна все одно прийде, хочеш ти того чи ні.
Якось пройти мимо того офісу на Валківській. Не спеціально, просто якщо дорога буде.
Думала, Лесі такого не під силу кинути справу. Марічка завжди доводить до кінця.
Довго ще не спала. Слухала тишу. Своя квартира, своя тиша, тридцять сім років такої тиші. За стіною мявкає кішка.
Думала: завтра розсаду купити. Галі подзвонити. Син у березні переїде, мабуть, і їздити в Київ деколи доведеться. Дві години Інтерсіті не так уже й далеко.
А якщо знову на Валківській зустріне Марічку, скаже не і тобі всього, не звичайно. Щось живе.
Або не зустріне. Місто, може, й невелике, та все-таки.
Думки все повільнішають, як вечірній трамвай. У цій повільності майже спокій. Не щастя й не смуток, а просто так, як буває, коли вже все сталося й змінити нічого не можна, і треба з цим жити далі.
А жити далі вона вміє. Цього не забереш.
Вранці як звикла, о сьомій. Поставити чайник. Подивитися у вікно. Март тане.
Десь у кінці міста, на Валківській, і Марічка прокинеться. Може, раніше, може, пізніше, поставить свій чайник, зварить каву.
Обидві подивляться на один і той самий березень, на одне й те саме небо.
Просто з різних вікон.
Ніна Яківна нарешті справді заснула.
За вікном стояла тиха березнева ніч.
