Переможені свободою: історія одного флакончика
З Олегом ми знайомі багато років, але справжня дружба зав’язалася лише пару років тому. Обидва ми тоді пережили важкі розлучення — кожен свій другий. Не спивалися, ні, навпаки: спорт, велосипеди, ранкові пробіжки. Чоловіків об’єднує не горілка — їх зближує свобода. І страх знову її втратити.
Олег вийшов з шлюбу зім’ятим, ніби не судом, а по ньому особисто проїхався катком. Його колишня влаштувала цілу битву за майно, емоції та кожен ложковий набір. У мене пройшло м’якше, але теж без оплесків. Звільнились ми майже одночасно, ніби з плечей зкинули бетонні мішки.
Добре пам’ятаю той вечір, коли ми з Олегом їхали алеями Маріїнського парку на велосипедах, і він раптом відпустив кермо, розвів руки і видавив у повітря:
— Сво-бо-да-а-а-а!
Двірні пси гавкали, бабусі хрестилися, а ми реготали, як двоє втікачів з психлікарні. Але це було щастя. Чисте, голосне, щире.
Рік ми жили, як на волі: без обов’язків, без нявкання, без побуту. Схудли, помолодшали, прокидалися зі сходом сонця. Шлюб, як виявилося, не лише додає років — він додає й кілограмів. А свобода лікує.
Одного вечора я завітав до Олега — він купив новий велосипед, хотів похизуватися. Колупалися в передпокої, ланцюг був у мастилі, і я пішов митися до ванної. І там — вона. Крихітна рожева баночка на полиці. Косметика. Жіноча.
— Оле-егу! — гукнув я підозріло. — Що це в тебе за чаклунство?!
— А! Це Світчине, — відповів він, ніби йшлося про щось звичайне.
— Якої ще Світчине?
— Ну, я тобі не розповідав? Коротше, познайомився із дівчиною… Світлана, юристка, багато працює. Іноді залишається на ніч. Ну, от і залишила баночку. Щоб не возити туди-сюди.
Я стиснув губи:
— Почалося…
— Що почалося?
— Вторгнення. Це перший симптом. Як у «Чужих»: спочатку краплина, потім слиз, а далі — жахлива істота, що проламує тобі груди.
Олег сміявся. Я — ні. Бо знав: жінки не штурмують, вони обволікають. Їм не треба кричати чи ламати — вони поволі проникають у життя чоловіка, як дим під двері. Спочатку баночка. Потім щітка. Потім капці. Потім вона сама.
За тиждень він запросив мене до гостей, познайомитися. Світлана — гарна, спокійна, у витончених сережках та дорогому светрі з кашеміру. Пригостила нас пастою та піцою з ананасами. Коли я мив руки, побачив у ванній дві щітки — і ще один флакон. Я лише хмикнув: «Вірус розповсюджується».
А потім був вечір, коли Олег не поїхав зі мною кататися.
— Сьогодні не вийде, — сказав.
Я приїхав сам, злий, рішучий, хотів витягти його з цієї пастки.
Він відчинив мені у халаті. Халаті! У чоловіка, який ще місяць тому носив шорти й кросівки на босу ногу!
— Льоху, ну ти б хоч подзвонив…
Із спальні донісся голос:
— Олегу, хто там?
— Це… Льоха. Насос попросив…
Я пішов умитися. І зрозумів: ванна вже не його. Крем для гоління і паста тісняться в кутку. А навколо — рожевий світ у баночках. І сережки на полиці. Перемога була повною.
Потім я приїжджав допомагати з меблями. Збирання, шурупи, полиці, шафа. Світлана ходила з командирським тоном:
— Це — на балкон. Це — на викид. І ось це — теж заберіть.
Олег намагався заперечувати. Даремно. І в якийсь момент вона обернулася до мене:
— А тобі велосипед не потрібен? У нас він лише місце займає.
Ось так. Свобода здається не криком. Вона вмирає тихо — під шелест сукні та запах лосьйону. Жінка приходить — і відвойовує кожен сантиметр: поличку, гачок, підвіконня, шафу. А потім — душу.
Минув рік. Ми з Олегом лише рідко листувалися. Велосипед вкрився пилом. Він відповідав дедалі рідше. Я ганяв один. Сумно. Але вільно.
А потім і до мене прийшла Вона. І через місяць — несміливе питання:
— А можна я залишу в тебе крем?
І я не сказав «ні». Я посміхнувся. Як дурень. Бо вже закохався.
Тепер усе. Баночка вже стоїть. Форма ворожого вторгнення ідентична.
Я загублений. Усе.
Прощавай, свобода.
