**Щоденниковий запис**
У невеличкому містечку над річкою, де старі липи шепотілися з вітром, Марія готувала холодець. Аромат спецій заповнював кухню, а за вікном догоряли останні промені заходу. Раптом тишу розірвав дзвінок телефону. Це був її онук Андрій.
– Бабусю, привіт! Ви з дідусем не проти, якщо я завтра завітаю? Тільки я буду не сам, – у його голосі відчувалася таємниця, від якої у Марії защеміло під серцем.
– Звісно, приходь! А з ким? – у її тон прокралися цікавість і легке хвилювання.
– Це сюрприз, – лукаво відповів Андрій і поклав слухавку.
Наступного дня пролунав дзвінок у двері. Марія, витираючи руки об фартук, поспішила відчинити. На порозі стояв Андрій, а поруч – незнайома дівчина з сором’язливою усмішкою.
– Бабусю, це Олена, – представив її онук, і в його очах блиснула іскра. Марія, почувши ім’я, завмерла, наче час зупинився.
Зазвичай після школи до Марії та її чоловіка Василя заглядали онуки. Старша Софійка, ледь переступивши поріг, бігла до діда:
– Діду, з алгеброю кінець! Допоможеш?
Василь, відкладаючи газету, усміхався:
– Ну, що там за кінець? Бери зошит, розбираймо. Це ж просто, дивись: ось рівняння, ось переносимо… Ну, що скажеш? Як розв’язати? – Він пильно дивився на онуку. – Молодець, Софійко, сама все зрозуміла! А казала – важко. Розумниця моя, та ще й красуня!
Василь милувався нею – як сильно вона нагадувала Марію в молодості! Ті ж вперті іскорки в очах, той самий запал до мети, навіть коли сили вже на межі. Щоки палають, а усмішка – як у Марії тоді, коли вони щойно починали зустрічатися.
– Ну що, у шашки зіграємо? – підморгнув Василь.
– Діду, я ж минулого разу прогала, – сумнялася Софійка.
– І що? Програла – і більше не грати? Ну, гаразд, тоді не будемо, – хитренько прищурився він.
– Ні, давай! Де шашки? – Софійка вже розкладала дошку. – Вибирай, діду! Ага, мої чорні! Сьогодні я тебе зроблю, а потім на бандурі зіграємо, домовились?
А молодший онук, Андрій, завжди біг до Марії. Василя він трохи боявся – дід був суворий, але справедливий.
– Бабусю, допоможи з українською, а то знову негарно написав, четвірку вліпили, – шепотів Андрій, опускаючи очі. – Діду не кажи, я виправлю, добре? А що на вечерю? Борщ? Обожнюю! Бабусю, дивись, як я пишу, тоді точно вийде акуратно.
Марія, сівши поруч, спостерігала, як Андрій старанно виводить букви. Онук був копією Василя – той самий рішучий погляд, та ж сама харизма. Ще в п’ять років Андрій рахував до сотні, додавав і віднімав, як дорослий.
– Бабусю, дивись, вийшло! – Андрій підняв зошит. – Чисто, гарно! Це ти допомогла! – Він обійняв її. – А знаєш, чому я сам прийшов? Хотів сюрприз зробити – купив палянички з вишнею для всіх! Тато на обід дав грошей, а я зекономив.
– Ох ти, мій любий! Клич діда з Софійкою, будемо вечеряти, а потім чай із твоїми паляничками.
– Почекай, бабусю, ще секрет є, – Андрій нахилився ближче і прошепотів: – Мені подобається одна дівчинка з класу, Олена. Хочу подарувати їй парфуми, про яку вона мріє. Вже по трохи збираю.
– Серйозно, любий? А Олена з тобою дружить?
– Ні, бабусю, я ж ще малий, – зітхнув він.
– Вона старша? Ви ж однокласники.
– Ні, я старший, мені десять, а їй дев’ять з половиною. Але вона вищає за мене, бабусю, націло. Якщо подарую парфуми, може, вона в мене закохається?
Марія посміхнулася:
– Звісно, закохається! Ти ж який хлопець! А зростом – то дрібниці, ти ж у баскетбол тренуєшся. Ми з дідусем допоможемо з парфумами для Олени, не хвилюйся. А тепер клич усіх до столу!
Час летить невблаганно. Софійка закінчила школу і поїхала вчитися в інше місто. Андрій уже у випускному класі, весь у спрІ коли через кілька років Олена з Андрієм, тримаючи за ручку свою маленьку донечку, знову прийшли у цей дім, Марія з Василем лише переглянулися – у їхніх очах була вся мудрість минулих літ і радість нового життя, що продовжується.
