**Перехідний вік**
Сьогодні я йшов додому втомлений та спустошений. В одній руці – сумка, в другій – пакет із продуктами. Ноги заплутувалися. Хотілося сісти посеред дороги й не рухатися. Але вдома мене чекав Андрій. Мій син. Єдиний сенс мого життя. Якби не він, я давно б покінчив із цим безглуздим існуванням.
Бувають люди, які народжуються зі щастям у долоні – усе їм дається легко. А такі, як я, – народжені для вічної боротьби. У десятому класі, на дні народження однокласниці, я познайомився із дівчиною. Вона була на два роки старша, здавалася такою дорослою та впевненою. Я закохався і втратив голову.
Я не був красивим, але в юності всі хлопці виглядають привабливо. Відкритий погляд, струнка постать – все, що треба.
Січнем маму поклали до лікарні з запаленням легенів. Квартира залишилася в моєму розпорядженні. Саме тоді й стало, що трапляється з недосвідченими хлопцями у сімнадцять. Піддався на ласки, обіцянки та слова кохання, які так легко вимовляються у запалі.
Коли я зрозумів, що станеться батьком, одразу побіг до неї.
*Я тут до чого? Який із мене тато? Подивись на мене. Шукай іншого дурня…* – сказала вона й зникла так само раптово, як і з’явилася.
Що робити? З ким порадитися, поділитися своєю бідою? Час йшов, а я не наважувався зізнатися батькам.
Настала весна – пора діставати легкі речі. Я стояв перед дзеркалом і намагався застібнути джинси, але вони не змикалися на роздавленому животі.
*Ти чогось поправився,* – почувся за спиною мамин голос. *Ну-мо…* Вона розвернула мене, зітхнула й схопилася за груди.
*Від кого? Скільки вже? Чому мовчав?!*
Вона кричала, лаяла мене, потім ми сиділи на дивані, обійнявшись, й разом плакали. Було вже пізно щось змінити.
Я склав шкільні іспити й не став вступати до інституту. У вересні народився хлопчик, у обличчі якого вгадувалися риси тієї його безвідповідальної матері.
Коли син підріс, мама влаштувала мене до комунального господарства. Робота була важкою – постійні скарги, погрози. У голові шуміло. Від вечора йшов прибирати офіси, щоб заробити на дитячий садок та одяг для Андрія.
Син ріс спокійним, не створював проблем. Я від усього відмовлявся, аби він не відчував себе обділеним.
Коли Андрій пішов до школи, мама захворіла й через вісім місяців померла. Я взяв ще одну підробіток – прибирав у сусідньому офісі. Повертався додому зовсім без сил.
А потім почався перехідний вік. Син став замкнутим, грубим, відмахувався від моїх питань. Я розумів – треба пильнувати. Але приходив додому пізно, вистачало сил лише на просту вечерю й формальне *»як у школі?»*.
Останнім часом я став помічати у сина синці. Він поясняв, що впав на фізкультурі.
А одного разу я побачив його з дівчиною. У чорній багаторазмірній толстовці, широких штанах із рожевим волоссям. Може, вона гарна, просто така мода.
Я намагався поговорити, але Андрій, як завжди, зачинився у кімнаті. Вирішив – перше кохання треба пережити, як хворобу. Заборонами нічого не доб’єшся.
Сьогодні, ідучи з роботи, я ледве переставляв ноги. Намагався розгледіти світло у вікнах, але вікна були темними – Андрія не було вдома.
Я важко піднімався сходами, коли мене обігнав Вітя, син сусіда.
*Дядьку Іване! Андрій вдома?* – запитав він, запираючись.
*Ні. А що?*
*Я чув розмову… Його дівчина підбиває стрибнути з даху на дах. Каже, якщо любить її – доведе. А хлопці знімуть на телефон.*
Мої руки розжалися, пакет впав, молоко розлилося сходами.
Сусід із третього поверху вийшов на шум. Допоміг зібрати продукти й, дізнавшись у чому справа, одразу побіг шукати Андрія.
Я прибрав молоко, повернувся додому й молився перед маленькою іконою на холодильнику: *»Допоможи. Врятуй мого сина.»*
Коли двері відчинились, на порозі стояв Андрій, а за ним – сусід Роман.
*Живий…* – прошепотів я.
Роман провчив сина, а потім запропонував займатися з ним самбо. Каже – треба направити енергію у правильне русло.
Андрій почав ходити на тренування, став краще вчитися, носити продукти. Одного разу сказав:
*Тато, а Роман казав, що ти гарний. Просто одягаєшся старомодно.*
*Тобі соромно за мене?* – спалахнув я.
*Та ні. Просто… Мені здається, йому ти подобаєшся.*
Я послухав сина. Тепер одягався охайніше.
Коли одного разу ми з Романом зустрілися на сходах, він запросив нас у кіно. Андрій сказав – під час тренувань він навчився давати відсіч.
**Виходить, лихо не може тривати вічно. Настане день, і все владнається. Любов завжди приходить до тих, хто вміє чекати.**
