Відчуття біди
4 березня 2023 року
Я прокинувся серед ночі, і більше не міг заснути аж до самого ранку. Чи то якийсь важкий сон приснився, чи просто тривога невідомо звідки взялася, але на душі стало так тяжко, що сльози самі наверталися на очі. Чому не зрозумів, не міг знайти пояснення цьому стану. Дихати було важко, а передчуття нещастя накрило мене з головою.
Я підійшов до ліжечка, де спав наш маленький синок. Назар посміхався уві сні і злегка посмикував губами. Я поправив йому ковдрочку і вийшов на кухню. Надворі була суцільна темрява.
Остапе, знову не спиш? почув я тихий голос дружини.
Це знову Не можу зрозуміти, Марисю, що зі мною, прошепотів я.
Може, то просто натомлений, спробувала підбадьорити Марія. А може, совість мучить? намагалася пожартувати вона.
Можливо, відповів я і обійняв дружину, притиснувши її до себе. Все буде добре.
Через три тижні Марисю з Назарчиком запросили до дільничного педіатра. Перед цим хлопчику якраз виповнилося пів року, і вони проходили стандартний медогляд, здавали аналізи, ходили по лікарях. Дзвінок від медсестри застав Марисю зненацька.
Що трапилося? спитала вона стривожено.
Маріє Михайлівно, не хвилюйтеся, лікар усе вам розкаже, спокійно відповіла медсестра.
В місцевій амбулаторії була черга, як і завжди. Марисю знову охопила хвиля тривоги. Нарешті їх покликали до кабінету.
Присідайте, тихо почала лікарка. Маріє Михайлівно, мушу вам сказати щось важливе. Не лякайтеся, але треба ще додаткові аналізи.
Що сталося? видихнула дружина, і я відчув, як у ній все похололо.
В Назара погані показники крові: лейкоцити сильно завищені, ще й інші дані насторожують. Потрібно терміново пересдати кров, бажано у спеціалізованому центрі.
В якому саме? тихо спитала вона.
В обласному онкологічному центрі, сумно відповіла лікарка.
Як Марисю понесло додому, вона й не памятає. Я вже її чекав, узяв відгул, бо на роботі не міг думати ні про що.
Марисю, що трапилося? спитав я одразу, як вона переступила поріг. Дружина із сльозами на очах прошепотіла:
Нас направили на обстеження в онкоцентр…
Я намагався її заспокоїти: це може бути просто додатковий аналіз. Але вона тільки тихо відповіла: «Це не просто так. Я відчувала щось. Просто не розуміла, в чому саме біда».
Через декілька днів всі наші страхи підтвердились: гострий лейкоз, діагноз оголосив літній професор, уважно вивчивши всі результати аналізів. Треба негайно лікувати.
Марисю не пустили на процедури хіміотерапії. Назар лежав у реанімації, а вона ночами сиділа під дверима й плакала.
Йдіть додому відпочивати, тут вам не допоможеш, вмовляла її медсестра.
Не можу, тихо відповідала Марисю. Як я залишу сина самого?
Ми з Марисею одружені вже вісім років. Дружина довгий час не могла завагітніти і аналізи здавала, і по лікарям ходила, але все було ніби гаразд. Дитина зявилася тільки на восьмому році шлюбу. Той час був найщасливішим і одночасно тривожним: Марисю ледь із дому випускав, навіть чайник сама не дозволяв їй брати. Останній місяць вагітності вона провела у перинатальному центрі порадила лікарка, аби уникнути передчасних пологів. Пів року тому нарешті народився наш Назарчик.
Ми дали йому імя на честь мого батька, який кілька років тому загинув у ДТП. Бабуся переконувала Марисю не називати так онука: «Не можна давати дитині імя того, хто загинув трагічно!» Та дружина не зважала: для нас це була память, і ми були щасливі.
…У лікарняній палаті, куди Марисю пустили лише після скандалу з головним лікарем, Назар виглядав хворобливо: схуд, обличчя поблідло, під очима темні кола. Дружина плакала мовчки, не витираючи сліз. Медики запевняли, що інакше не можна у хлопчика дуже слабкий імунітет.
Ми таких операцій тут не робимо, сказав наступного дня головний лікар Геннадій Тимофійович. Це треба лише в Ізраїлі Але це дуже дорого.
Ми знайдемо гроші, твердо сказала Марисю. Приготуйте всі папери.
Документи відправили до ізраїльської клініки. Звідти дуже швидко прийшла відповідь: беруться рятувати Назара, але вартість перевищувала 2 500 000 гривень.
Марисю, навіть якщо ми продамо квартиру та машину, не назбираємо навіть півсуми, з розпачем казав я. Я вже розмістив оголошення, але це не так швидко.
Усі кинулися збирати гроші на роботі Марисі, на моїй, місцевий благодійний фонд, друзі, навіть незнайомі люди. Трохи допомогла міська рада, частину дала область, трохи волонтери. Назбирали трохи більше половини суми, але час швидко минав.
Марисю, летіть з Назарчиком. Ще щось вийде зібрати я переведу. Може, встигнемо продати квартиру.
У селищі всі переживали, але таку суму в нашій громаді зібрати майже нереально. По офіційних паперах Марисю з Назаром полетіли в Тель-Авів, у клініку. Грошей не вистачало, але процедури і підготовку до операції почали одразу. Дружина просто молилася на диво. Через місяць Назар мав відсвяткувати рочок.
У сусідній палаті лежала Ірина з сином, хлопчику було три роки і вони виявилися з нашої області. Ірині вдалося зібрати на операцію, але діагноз її Михасика був складніший пізня стадія. Операцію відкладали раз за разом, бо перебіг хвороби не вдавалося зупинити.
Не плач, Марисю. Все налагодиться! Ще поведеш Назара і в цирк, і в зоопарк, втішала її Ірина. А Михасик минулого року просто не міг відірватися від ведмедів півгодини спостерігав. Правда, вже тоді носом пішла кров а я не змогла спинити Потім лікарі сказали: вже третя стадія. Як я не здогадалася раніше!
Ірино, не плач, все буде добре. Ще всі разом підемо до зоопарку з дітьми, обіймала її Марисю.
Через кілька днів Михасикові стало гірше, хлопчика забрали в реанімацію. Ірину до нього не пускали. Вона сиділа в коридорі і просто ридала.
Ірино, ходімо трохи відпочинеш, вмовляла її Марисю.
Мені треба бути тут. Михасик знає, що я поруч, тихо відповідала та.
Медсестра зробила Ірині заспокійливий укол вона вже не плакала, а просто дивилася в нікуди, чекаючи на диво.
Увечері я зателефонував Марисі, вона тримала Назара на руках і колисала його.
Марисю, я щойно нарахував 100 тисяч на рахунок, більше поки немає. Квартиру подивилася молода родина, ціну знизив, сказали думають.
Добре, устало відповіла дружина.
В цей момент коридором пронісся розпачливий крик. Марисю кинула телефон, Назар заплакав, вона вклала його в ліжечко й вибігла в коридор. Там на підлозі, у сльозах, стояла Ірина. Медсестри намагалися її відвести, щось дати випити.
Ірино, тримайся! обняла я її. Ти маєш жити заради Михасика!
Навіщо мені жити? Синочка більше немає! Це я винна! Ірина ридала, не в змозі впоратися з собою.
Допомігши їй заспокоїтися, я провів її до палати. Лікар сказав втомлено:
Дайте їй відпочити… Ще наплачеться
Ту ніч Марисю не спала сиділа біля Назара, дивилась, як він дихає, як ворушить пальчиками, якось намагалася впитися поглядом у кожну хвилину.
Зранку Ірина зайшла попрощатися. За цю ніч вона ніби постаріла на десять років, очі порожні. Обійнялись мовчки.
Нехай Назарчик живе за двох! У вас є шанс використайте його! Я муситиму спочатку поховати сина, потім 9 днів, 40… Тоді вже поставлю памятник, а далі віддала конверт зі слізьми.
Дякую, Ірино, ледь вимовила дружина.
Коли Назарчика повели на процедури, Марисю розкрила конверт. Там були гроші та лист:
«Дорога Марисю! Дуже хочу, щоб Назарчик жив. Нехай проживе і за мого Михасика росте, навчається, сміється, грає у футбол і катається на санках. А ще сходіть, будь ласка, у наш зоопарк і передайте привіт великому чорному ведмедю! Тут гроші, що залишилися хай вони допоможуть Назарчику!»
Марисю плакала тепер зявився шанс оплатити операцію, але ці гроші дісталися надто важкою ціною.
Остапе, не продавай квартиру! прошепотіла вона мені наступного дня по телефону. Нам з Назаром потрібен дім, куди повертатися!
А гроші? здивувався я.
Вже є потрібна сума. Все буде добре!
Я вперше за довгі тижні відчув надію. Голос дружини вселив у мене віру.
Операцію зробили наступного дня після Назарового дня народження. Сину виповнився рочок. Марисю, як і Ірина, проводила дні під реанімацією. Та цього разу прогноз був добрий після карантину Назарчика перевели у звичайну палату з мамою. Попереду були ще місяці реабілітації, але найстрашніше залишилося позаду.
Назар поступово почав їсти, цікавився іграшками, знову посміхався. Якось промовив «мама» і Марисю не стримала сліз. Диво сталося.
Коли ми вже повернулися додому, перш за все пішли до зоопарку, у той самий, куди Ірина колись приводила Михасика. Назарцю найбільше сподобався саме чорний ведмідь.
Дивись, Назарчику, наш привіт мішці від маленького Михайлика, прошепотіла Марисю, коли малий сміявся біля клітки.
Назар метався по зоопарку, їв морозиво, катався в Остапа на плечах і радів життю. Усе найгірше залишилося у минулому, а попереду була ціла нова історія.
І ось, записуючи цей день у щоденнику, я зрозумів просту істину: не можна втрачати надії, навіть коли здається, що темрява ковтає усе довкола. Дива трапляються там, де їх чекають і де люди вміють їх створити разом.
