30 грудня ми з мамою навідалися до універмагу «Дитячий світ» у самому серці Києва. Хоч і йшли за ялинковими прикрасами чи дощиком, мою увагу одразу підкорило одне плаття. Яскраво-червоне, вязане, з синьою облямівкою по низу та рукавах. До нестями мені захотілося бодай приміряти цю сукню.
Мама спершу відмовляла, казала, що не за цим прийшли. Але я стояла на своєму так мріяла приміряти, що ледь не плакала від хвилювання. І коли я, нарешті, одягла те плаття, воно сідало на мене так, ніби його шили саме для мене! Одразу ж в голові замайоріли мрії: от би мене побачив у цій сукні Павлик із нашого класу дуже вже він мені подобався.
Стою, не хочу знімати ту сукню, а мама бачить мої сльози й каже: «Надія, почекай, скоро заробітна платня, давай купимо». Дорогою додому я світилася від щастя.
Вдома з мамою прикрасили нашу кімнату розвісили вирізані з кольорового паперу сніжинки, поставили на столику маленьку штучну ялинку, що переходила по якійсь лотереї від сусідів до сусідів щороку. А в холодильнику хіба що льодок та шматочок вершкового масла залишилися. Все сподівалися мамину зарплату: 31 грудня у ті часи ще працювали, хоч і пускали людей додому раніше.
Коли мама повернулася додому ввечері, її очі повнились сліз, а голос тремтів: зарплату затримали, нічого дати не змогли. Їй було дуже прикро казала, що соромиться, що святковий стіл порожній.
А я не те що не засмутилася було по-особливому радісно. Я сіла біля телевізора й дивилася новорічні фільми, яких саме на свята було безліч, тоді як у будні обирати не доводилося по телевізору крутили одне й те ж на двох каналах.
Мама зварила картоплю, додала вершкового масла, потерла моркву та посипала її цукром. Більше нічого не було, але ми сіли за стіл і мама заплакала. Я почала її втішати, а потім і сама не втрималася, просто душив жаль до мами аж до болю в горлі.
Ми вляглися під однією ковдрою на дивані, обійнялися дивилися новорічний концерт і чекали півночі.
Коли годинник пробив дванадцять, сусіди почали дружно вітати одне одного у підїзді з бокалами шампанського, піснями та сміхом. Тільки ми не виходили.
Раптом задзвонив дзвінок у двері, потім знову й знову. Мама пішла відчиняти і побачила нашу воркотливу сусідку бабцю Віру. Завжди сварила мене за гучні кроки, за те, що чергу пропущу чи підїзд не приберу. Її всі діти у дворі побоювались, бо завжди ганяла за гамір.
Я не чула, про що вони з мамою говорили, тільки побачила, як ця кремезна бабуся втиснулася до нас у кімнату, подивилась на наш стіл з одною мискою картоплі та мовчки пішла назад.
Минуло хвилин двадцять, як у двері хтось гупнув ногою. Ми аж злякалися. Мама мені наказала не виходити й сама пішла відкривати. У кімнату ввійшла бабця Віра з сумками та коробками, а під пахвою несла пляшку шампанського. Суворим голосом кинула мамі: «Стоїш там, як пень, допомагай краще!». Стали з сумок викладати різні салати, ковбасу, банку солених огірків, шматок вареної курки, цукерки й навіть кілька апельсинів.
Мама знову плакала, але уже якось інакше. Бабця Віра її трохи обізвала, витерла носа своїм широким рукавом і по-сусідськи пішла додому.
Після того бабця Віра так само була найглавнішою серед сусідів і у дворі, всі й надалі її побоювалися, але про той новорічний вчинок вона більше не згадувала. А коли через кілька років усього підїздом йшли на її похорон кожен згадував, як вона в найскрутніший момент приходила на допомогу. Всі її по-своєму любили.
