У невеликому містечку на півдні Донеччини, де старі хрущовки зберігають родинні секрети, моє життя, сповнене любові до доньки та онуків, обернулося гірким розчаруванням. Я, Ганна Миколаївна, покинула рідний кут, щоб бути поряд із донькою та її двійнятами, але опинилася чужою у власній хаті. Мій дім захопив син невістки, а я, наче покоївка, лишилася осторонь власного життя.
Коли в моєї доньки, Олени, народилися двійнята — Соломія та Марічка, я зрозуміла: їй буде важко. Вона з чоловіком, Василем, жила у Львові в орендованій хрущовці, і я без вагань переїхала зі свого містечка, щоб допомагати. У мене була затишна двокімнатна квартира, яку я здавала, але заради доньки покинула її й оселилася у них. Хотіла бути під рукою: готувати, прибирати, доглядати діточок, щоб Олена могла хоч трохи перепочити. Це був мій обов’язок, моя любов.
Та у Львові мене чекав неприємний сюрприз. У Василя була старша сестра, Тетяна, яка постійно лізла в їхнє життя. Її син, 22-річний Богдан, раптом опинився в моїй квартирі. Тетяна умовила Олену та Василя, що Богдан побуде там «часово», поки не знайде роботу у Львові. Я була проти — це моя домівка, моя власність, — але донька благала: «Мамо, це ненадовго, вони ж родичі». Я поступилася, думаючи, що повернуся додому, коли моя допомога вже не буде потрібною.
Минуло два роки. Соломії та Марічці вже по два, а я все ще живу у доньки в тісній орендованій хаті, сплю на розкладачці у вітальні. Моє життя перетворилося на безкінечний колообіг турбот: готую, прасу, прибираю, виводжу дівчаток на прогулянки. Олена й Василь дякують, але я відчуваю себе не ріднею, а безоплатною прислугою. Найгірше те, що моя квартира, мій єдиний захист, тепер належить Богдану.
Він не просто там живе. Він привів дівчину, Тамілу, і вони господарюють, немов у своєму. Меблі, які я берегла роками, пошарпані, стіни в плямах, а мої речі скинуті у комірку. Я дізналася, що Богдан навіть комунальні не платить — це роблю я зі своєї пенсії, аби не втратити житло. Коли я приїхала перевірити, він зустрів мене холодно: «Ганно Миколаївно, не переймайтеся, ми тут акуратно». Але його «акуратно» — це хаос, від якого стискається серце.
Я намагалася поговорити з Оленою. «Це моя квартира! — благала я. — Чому чужий хлопець живе там, а я ютюсь на розкладачці?» Донька відводила очі: «Мамо, Тетяна обіцяла, що Богдан скоро виїде. ПоОлена вздохнула: «Просто почекай ще трохи».
