У щоденнику:
Коли моя свекруха, Ганна Василівна, заявила: «Олю, домовленість є домовленістю, бери кредит!», я, Ольга, відчула, як щось всередині обірвалося. Це був не просто порада – це був ультиматум, кинутий мені у вічі на очах у всієї родини. Мій чоловік Богдан мовчав, його рідні робили вигляд, ніби нічого не відбувається, а я стояла, немов загнана звірюка, розуміючи, що мене ніхто не підтримає. Тоді я ухвалила рішення: зібрала речі та поїхала до своєї мами, Людмили Миколаївни. Досить терпіти – я не збираюся жити там, де мої почуття ігнорують, а мною командують, як лялькою.
Ми з Богданом одружені три роки, і весь цей час я намагалася бути «гарною невісткою». Ганна Василівна з самого початку давала зрозуміти, що я маю підлаштовуватися під їхню родину. Ми жили в її великій квартирі – так вирішив Богдан, бо «мати сама не впорається». Я погодилася, думаючи, що зможу пристосуватися. Але свекруха критикувала все: як я готую, як прибираю, навіть як одягаюся. «Олю, – казала вона, – ти маєш виглядати солідніше, адже ти дружина мого сина!» Я терпіла, бо любила Богдана й хотіла зберегти мир. Але ця історія з кредитом стала останньою краплею.
Все почалося з того, що Ганна Василівна вирішила зробити ремонт на дачі. Їй захотілося нової веранди, дорогої меблів, навіть басейну. «Це для всієї родини!» – заявляла вона. Але грошей не вистачало, тому вона запропонувала нам із Богданом взяти кредит. Я була проти: у нас і так іпотека, до того ж я збирала гроші на курси, щоб змінити роботу. «Ганно Василівно, – сказала я, – це занадто дорого, ми не потягнемо». Але вона лише махнула рукою: «Олю, не будь егоїсткою, це для спільного блага!» Богдан, як завжди, промовчав, а я відчула, що мене загнали в кут.
На сімейній вечері свекруха поставила запитання ребром: «Бодю, Олю, беріть кредит, я вже домовилася з дизайнером. Домовленість є домовленістю!» Я намагалася заперечити: «Ми не можемо, у нас свої зобов’язання!» Але вона перебила: «Якщо ви не хочете, я сама оформлю, але платитимете ви!» Богдан пробурмотів: «Мамо, ми подумаємо», а його сестра з чоловіком сиділи, втупившись у тарілки, ніби мене й не існує. Ніхто не сказав: «Оля права, це несправедливо». Я відчула себе чужою в цьому домі, де моє слово нічого не варте.
Тієї ночі я не спала, обдумуючи, що робити. Богдан, коли я спробувала поговорити, сказав: «Олю, не драматизуй, мама просто хоче, щоб усім було добре». Добре? Кому? Їй? А мої мрії, мої нерви – це не рахується? Я зрозуміла: якщо залишуся, мене роздавлять. Вранці я зібрала валізу. Богдан був у шоці: «Ти куди?» Я відповіла: «До мами. Я не можу більше так». Він намагався мене зупинити: «Олю, давай обговоримо!» Але я вже все вирішила. Ганна Василівна, побачивши мої речі, насмішкувато кинула: «Тікай до своєї матусі, раз не ціниш родину». Родину? Це вона називає родиною?
Моя мама, Людмила Миколаївна, зустріла мене з розпростертими обіймами. «Олю, – сказала вона, – ти правильно зробила. Ніхто не має права тебе примушувати». У неї я нарешті відчула себе вдома. Я розповіла їй усе, а вона лише похитала головою: «Як можна так тиснути на людину?» Мама запропонувала пожити у неї, поки я не розберуся, що робити далі. А я поки що не знаю. Частина мене хоче повернутися до Богдана, але лише якщо він зрозуміє, що я не його додаток, а особистість. Інша частина думає: можливо, це шанс почати все з чистого аркуша?
Подруга, якій я поскаржилася, підтримала: «Олю, ти молодець, що пішла. Нехай тепер самі розбираються зі своїм кредитом!» Але додала: «Поговори з Бодєю, дай йому шанс». Шанс? Я готова, але лише якщо він стане на мою сторону, а не на мамину. Поки що він дзвонить, просить повернутися, але я чую, що він досі вагається. «Олю, мама не хотіла тебе образити», – каже він. Не хотіла? А що тоді хотіла? Щоб я мовчки взяла кредит і жила за її правилами?
Зараз я влаштовуюся на нову роботу, щоб стати фінансово незалежною. Мама допомагає, і я відчуваю, як сили повертаються. Ганна Василівна, звісно, не вибачиться – вона з тих, хто завжди правий. Але я більше не буду її лялькою. Я пішла не просто до мами – я пішла до себе. І нехай Богдан вирішує, чи хоче він бути зі мною, чи з маминою дачею. А я вже знаю: я впораюся, навіть якщо доведеться починати з нуля.
