Надія Іванівна довгі роки мешкала сама у затишній двокімнатній квартирі в старому районі Чернігова. Будинок був затишним, сусіди — доброзичливими, усе навколо — знайомим до дрібниць. З віком жінка все більше сиділа вдома, гуляла подвір’ям, де її знали всі — і молодь, і старі. Овдовіла рано, але не скаржилася. Виростила доньку Олену, дала їй освіту, допомогла з квартирою, коли та вийшла заміж.
Олена з чоловіком жили непогано, виховували сина Дениска, а Надія Іванівна бачила їх переважно на свята та дні народження. Не ображалася — розуміла: у молодих своє життя. Але все змінилося, коли чоловік кинув Олену. Пішов до молодшої, залишивши їй сина й купу несплачених рахунків.
Спочатку дочка трималася, потім — зламалася. Грошей стало не вистачати, Дениска потребував шкільних турбот, а їй самій хотілося виглядати гідно. Подруга тоді й порадила: нехай мати продасть квартиру та переїде до вас. Гарна думка — їй не буде самотньо, а вам допомога. Олена довго не вагалася — умовила матір. Мовляв, що нам ділити? Ми ж рідні. Дениско під наглядом, гроші від продажу — на навчання, усім добре.
Надія Іванівна, хоч і сумнівалася, погодилася. Продавши квартиру, віддала доньці всі кошти, зібрала речі й переїхала. Спочатку все йшло, як і мріялося: готувала, прибирала, зустрічала онука зі школи. Навіть сусідам розповідала, як діти прихистили, не залишили саму. Сусідки слухали, і, правду сказати, багато хто заздрив — хто ж не хоче бути потрібним у старості?
Але минуло лише кілька місяців — і радість змінилася сльозами.
Олена після розлучення стала нервовою. І сварилася на матір. Ніби то вона була винна в тому, що чоловік виявився зрадником. Спочатку пішли докори: «Чому вареники, якщо я просила вареники?», «Знову переклала речі, тепер нічого не знайти!» Потім — мовчання, крики, закриті двері. «Не виходь з кімнати, коли в мене гості», — одного разу заявила донька. І стало зрозуміло — Надія Іванівна в цьому домі більше не мати й не господиня. Вона — зайва.
Дениско, наслідуючи матір, став ставитися до бабусі з холодом. Грубив, нехтував, а потім взагалі перестав вітатися. Ніби вбирав цю поведінку з повітря.
А вона ж сподівалася, що онук стане для неї радістю. Що вони будуть разом читати, гуляти в парку, обговорювати шкільні справи. Натомість — порожнеча. І кожного вечора — стисле горло.
Плакала тихо. Нікому не скаржилася. Лише іноді, вийшовши у двір, сідала на лавку й розповідала знайомим про те, що гризло зсередини. І кожного разу повторювала одне й те саме: «Дівчата, не робіть моєї помилки. Краще самій, але у своїй хаті. Аніж у «родині», де ти — чужа».
Тепер Надія Іванівна живе на правах квартирантки. Без права голосу. Все, чим вона була корисною, давно забулося. Гроші від квартири розчинилися. Допомога — нікого не цікавить. Залишилася лише її маленька кімната з ковдрою, купленою ще до переїзду.
Вона більше не розповідає з посмішкою про родину. Лише дивиться у вікно, згадуючи, як колись разом із Оленою пекли млинці, як чули її сміх, як цілували онука у маківку. Тоді у них була справжня родина. Тепер — лише стіни й чужі погляди.
Що ж сталося? Чому так? Надія Іванівна не знає. Може, у доньки щось зірвалося. А може, і справді кажуть правду: «Далеке — миле, а близьке — гризе». Доки жили окремо, були теплі стосунки. А варто під одним дахом — зникло все.
І кожного дня вона запитує себе: невже це й є подяка за життя, за допомогу, за любов? Чи може вона сама винна, що повірила у вигадку про те, що буде потрібною?
Ось така історія. Без криків. Без скандалів. Але з болем, який лунає голосніше за будь-які слова.
