Скільки вже часу ви не спілкувалися з вашим сином? питаю свою сусідку тітку Клавдію І тут щось всередині в мене скрутило.
Та вже шість років минуло, як його навіть не бачила. Як тільки він одружився, ще інколи дзвонив, а потім як у воду канув. Одного разу навіть і іменинний торт йому спекла, зібралась, поїхала до них у гості тут вона знітилася й витерла очі фартухом.
І що ж далі?
Невістка відчинила двері й сказала, що я тут небажана. Син нічого, тільки зиркнув винувато, ніби це я йому борщ пересолила, та й відвернувся. Оце й була остання наша зустріч.
Та невже не дзвонив після того жодного разу? я аж оніміла.
Я сама колись йому зателефонувала, коли вирішила трикімнатну хрущовку продати та купити собі однокімнатку. Ну, звісно ж, частину гривень йому віддала. Приїхав, документи підписав, гроші забрав і як вітром здуло. Телефон мовчить.
То ви сильно самотні? Чи вже й звикли до такого життя? питаю її обережно.
Та нічого, привикла. Колись я й сама залишилась з сином, бо чоловік мій знайшов Марійку з пятого поверху. Виховувала малого одна у любові та турботі. Виріс, каже, хочу жити сам, винаймати. Раділа от, думаю, дорослішає хлопець, вже про житло своє задумався.
А виявилося, то все через Лесю ото його тодішню дівчину. Вона все казала: мовляв, давай своє житло, щоб ніхто нам життя не палив. Згодом животик у неї округлився.
Так спокійно про це розповідаєте Не болить, що на старості залишилися одна? аж дивуюсь.
Та вже й ні. Мені й тут у новобудові непогано. Грошей вистачає на все потрібне. Щоранку встаю, чайник ставлю, з горнятком іду на балкон, вишукую вікном ранковий Київ. Молодою встигала тільки очі зморгнути на дві роботи бігла. Мріяла: от була б старенькою, та щоб навколо рідні. Але, видно, не судилося. Доля така з шиком старіти самій.
А може, котика чи песика завести? Разом веселіше!
Ой, кохана, ти не повіриш, часом і коти кидають своїх господарів підеш до магазину, повертаєшся, а він під дверима вже нової бабці мурчить. А пса не заведу хто зна, чи вранці прокинуся! Якось вже раз у житті зробила помилку й досі чухаю потилицю
Клавдія Трохимівна трималася усміхалася та жартувала, але потім обличчя її посерйознішало, і по щоках скотилися сльозиМи обидві сміємося раптом і щиро, і трохи сумно, мовби подруга поділилася секретом, що насправді нічого страшного в цій самотині нема. За склом уже визирає сонце, ковтаючи обриси старих тополь. Тітка Клавдія переводить погляд на вулицю й додає:
Мабуть, головне собі не збрехати. Як проснешся почитай книжку, як захочеться напиши сину листа, хай навіть не надішлеш. А ще раз на місяць піду у той самий сквер посиджу, послухаю, як молоді сваряться через каву чи цілуються, не помічаючи світу.
Я встаю, обіцяю ще навідатися мені раптом хочеться принести її улюблений пиріжок із яблуками, чи хоча б поділитися ранковою кавою. Двері за мною плавно зачиняються, а в підїзді вчувається легкий аромат кориці.
А Клавдія, залишившись сама, підходить до вікна уже звично посміхається світанку. Шепоче до міста: «Дякую, що й сьогодні разом. А там, хто зна, може, колись і син постукає: Мамо, а ти ще пиріжки печеш?». І цей ранок стає ще одним маленьким чудом.
