Середа. Звичайний спокійний день. Я їхав потягом із Харкова до маленького села недалеко від Полтави. У вагоні було небагато людей переважно літні чоловіки й жінки, як і я, що їхали на свої городи. Уже давно не зустрічав знайомих облич у таких поїздках. Поруч сіла літня жінка зі світлим хусткою, на обличчі тиха усмішка, а в руках сумка з насінням і термосом. Без сумніву, прямувала на дачу, як і я.
Знову накотилася хвиля спогадів про Оксану. Разом їздили сюди на наш клаптик землі біля лісу. Вона так любила прокидатися рано, варити чай у дорогу, а коли я сумував, кликала: «Петре, ще зовсім ранок, а які сміються соняшники твого духу!». Коли її не стало після тяжкої хвороби, мої поїздки сюди стали рідкісними, бо все нагадувало про неї.
На станції «Яблунева», де мала виходити моя сусідка, вона зненацька повернулася до мене й сказала голосом, схожим на Оксанин: «Сьогодні буде сонячний день. У нас іще багато часу, щось гарне зробимо». Я буквально здригнувся це ж були точнісінько ті слова, з якими Оксана кожну весну зустрічала мене на ділянці. Я мовчки кивнув і ми заговорили. Про погану цьогорічну картоплю, сувору минулу зиму, і про надію на кращий врожай.
Ми ішли разом до автобусної зупинки, я вперше побачив цю жінку, як стару подругу, хоча впевнений, раніше не зустрічалися. Дорогою говорили про що завгодно, а біля хреста на роздоріжжі попрощалися вона пішла далі, а я повернув до свого городу.
Мої грядки давно заросли бурянами. Коли дивлюся на ту буйноту, здається, ніби хтось навмисно залишив мені цей виклик. Чесно кажучи, не мав сподівань, але легка розмова з незнайомкою підбадьорила мене. Я взяв сапу і почав по черзі виривати кропиву й пирій, час від часу підводячи голову до неба. Сонце припікало, навколо стояла тиша, яку порушував хіба що лісовий дрізд.
Обрізавши кілька старих гілок яблуні та побачивши перший цьогорічний мак серед городини, я зупинився на перепочинок. Відкрив домашні бутерброди й налив до кружки гарячої кави із термоса. Навколо хиталися мякенькі нагідки й величезні ромашки, а під яблунею визрівали ранні Антонівки це видовище викликало у мене несподівану ніжність.
День минув у роботі. Серце враз легшало ніби після тривалої хвороби. Я вирішив не продавати цю землю. Пішов набирати грибів у лісочку, поруч із городом. Так якось вийшло, що мені стало трохи веселіше буцімто з плечей знята важка ноша.
На зворотному шляху до зупинки я знову зустрів ту жінку її звали Марія. Вона поділилася свіжими яблуками і ми ще довго жартували про городні пригоди. Марія сказала, що робота на землі ніби джерело радості та молодості, треба лише не зупинятися.
Коли я висадився на своїй станції у Харкові, сонце вже сідало. Я усміхнувся вперше за довгий час відчув таку легкість. Моя скрута поступилася місцем світлому відчуттю спокою та вдячності за той щирий, майже родинний діалог з випадковою попутницею.
