ПАМЯТАЮ ЧИ Я? НЕ МОЖУ ЗАБУТИ!
Полінко, тут, знаєш, така справа… Коротше, памятаєш мою позашлюбну доньку Ганнусю? мій чоловік Сашко щось завуальовано натякав, і це насторожувало.
Хіба таке забудеш? Що трапилось? я присіла на табурет, відчуваючи, що недобре буде.
Та, навіть не знаю, як сказати… Ганнуся благає забрати її доньку. Виходить, моя онука, мимрив Сашко, уникаючи мого погляду.
А з якого переляку, Сашку? А чоловік Ганнусі що, з грушами перебрав? мене вже неабияк цікавило, чого все це затіялось.
Розумієш, Ганнусі лишилося небагато. Чоловік так і не був поруч. Її мама давно заміжня за іноземцем, живе в Канаді. Ганнуся з нею не спілкується посварились колись не на жарт. Рідних інших вона не має. Ось і просить… Сашко збентежено шарудів руками.
А ти що надумав? Як будемо діяти? я вже знала, що скажу.
Он я й питаю тебе, Поліно. Як скажеш, так і зробимо, Сашко нарешті подивився мені в очі.
Гарно. Значить, ти у молодості наробив гріхів, а я, Поля, тепер повинна розгрібати. Так? всередині у мені клекотіла образа.
Полю, ми ж одна сімя, вирішувати разом треба, Сашко нарешті вступив у розмову наполегливо.
Ой, згадав! А коли з тою дівкою зустрічався, чому не радився зі мною? Я ж тобі жінка! накрили сльози, і я втекла в іншу кімнату.
…У школі я закохалась у новачка. Звали його Сашко. Мій однокласник Валерко залишився далеко позаду. Саша проводжав мене додому, приносив польові квіти, цілував у щоку. Згодом, як мені здавалося, закохалась назавжди. Після школи Сашка забрали до армії. Я плакала на вокзалі, як квочка. Служив він у Львові, ми листувалися цілий рік.
Через рік він приїхав у відпустку. Я ледь місця собі не знаходила парила, як пірїнка біля нього. Саша обіцяв:
Поліно, повернуся будемо весілля справляти. Для мене ти вже і так дружина…
Я плавилась від ніжності. Сашко мій сонечко, весь світ мій. Він знову поїхав, я чекала, відчуваючи себе справжньою нареченою. Аж ось одного дня лист: Поліно, прости. Моє серце тут знайшло інакшу… Додому не повернусь.
Я, вже вагітна від нього, відчула, як земля йде з-під ніг. Валерко, дізнавшись, не відвернувся, став підтримувати. Я сприйняла цю опору, бо й сама не вірила, що ще колись побачу Сашка.
Пройшов час, народився Іванко. Валера допомагав нам: гуляв з дитиною, приносив продукти. Я не чекала від Сашка нічого… І раптом він зявляється! Двері відчинив Валера, а там Саша.
Можна увійти? Сашко вагається.
Проходь, раз приїхав, Валера нехотя пустив його.
Іванко, відчуваючи напругу, почав плакати та вхопився за Валеру.
Валеро, погуляй, будь ласка, з Іванком, мені було ніяково.
Валера вийшов.
Вже встигла заміж вискочити? ревниво буркнув Саша.
Чого прийшов? Допікати? шаленіла я, не підозрюючи справжню причину його появи.
Скучив. Дивлюсь, добре влаштувалась… Тоді повернусь маю куди, сімю ти вже маєш… Вибачай, що потурбував, зібрався йти.
Зачекай. Ти чого зявився, Сашо? Валера допомагає мені та твого сина виховує, між іншим!
Я повертаюсь до тебе, Поліно. Приймеш?
Заходь, зараз будемо вечеряти, мені тепло стало на душі, радість перемагає образу.
Валера отримав відворот. Я вирішила: Іванкові потрібний рідний тато, а не вітчим.
Минуло кілька років. Саша так ніколи і не сприйняв Івана як свого сина: ставився відчужено, був певен, що він Валерин син. Я це відчувала. Сашко мав легкий характер, швидко захоплювався іншими жінками. Зраджував мені з подругами, навіть з їхніми знайомими. Я плакала ночами, але сімю берегла.
Мені, можливо, навіть було легше, ніж Сашкові. Бо той, хто кохає, завжди трошки щасливий, хоч і закриває очі на гріхи іншого. Я не вигадувала історій, не прикривалася брехнею просто кохала. Часто хотіла розірвати це все, втекти, почати нове життя, але серце не давало Сашко, як дитина, і чоловік, і син для мене.
Свою маму Сашко втратив у чотирнадцять. Вона померла уві сні. Мабуть, тому Сашко шукав турботу та тепло на стороні. Я ж все пробачала, а коли одного разу сильно посварились вигнала його з дому. Він пішов жити до родичів.
Минув місяць, я й забула, з чого ми посварилися, а Саша не вертався. Довелось мені самій іти до його тітки. Вона здивувалась:
Поліно, чого тобі Сашко? Ви розлучились, у нього вже інша.
Дізнавшись адресу тієї дівчини, я без вагань постукала у двері.
Доброго дня! Сашка можна? спитала я лагідно.
Дівчина зловтішно усміхнулась і рип дверима мені перед носом.
Саша повернувся більше ніж за рік. А у тієї дівчини народилась донька Ганнуся. Я досі корю себе, що тоді вигнала чоловіка з дому якби не це, не було б тої дитини. Відтоді я ще дужче берегла сімю, кохала чоловіка, прагнула не давати приводу для сварок.
Тему Ганнусі ми взагалі не зачіпали: ніби це міг би стати сірником для всієї нашої родини. Від сторонньої дівки дитина… Та з ким не буває, думала я. Головне, щоб чужі жінки не ставили пасток для чужих чоловіків.
Так і минали роки. Чоловік змирчив, став біль розважливий, домашній. Жіночі забави скінчилися. Наш Іванко рано одружився, подарував нам вже трьох онуків. І тут як грім серед ясного неба…
Зявилася Ганнуся, позашлюбна донька Сашка. Благає прихистити її дочку.
Довго думала, як сказати про це Івану. Про Сашкові пригоди син нічого не знав.
Ми оформили опіку над пятирічною Аліною. Ганнуся померла, дорога її життя закінчилась у тридцять років. Кожна могила зарано поростає, але життя триває далі.
Сашко взявся поговорити з Іваном по-чоловічому. Син вислухав батькову сповідь і сказав:
Тату, що було забулося, я не той, хто буде судити. А дівчинку треба прийняти, це ж наша кров.
Зітхнули ми з Сашком з полегшенням син у нас розумний, добрий.
…Зараз Аліні шістнадцять. Дідуся Сашка вона просто обожнює, зі мною радиться, називає мене бабусею та каже, що я її копія у молодості. Я тільки і посміхаюсь у відповідь…
Життя навчило мене: справжня сімя це не тільки кров і папери, а любов, вміння прощати і бути поруч навіть тоді, коли, здається, сил уже немає. І лише тих, хто вміє приймати й розуміти, доля нагороджує теплом і вдячністю нового покоління.
